Глава 3.1

Коли в залі з’явилися військові, Зоря ледь їх помітила.

Жахливе слово «війна» вдарило її немов у саме серце, але вона ще не вірила тому, що все це насправді. Проте дивилася на застиглих туристів, що в напруженні очікували. Що ж їм робити далі, та розуміла – сталося щось жахливе.

Марія вже не помічала, що плаче. Евген заспокоював її, як і Микола – свою дружину. Інші намагалися триматися, навіть натягнуто посміхатися. Але, коли увійшли військові, вже ніхто більше не мав змоги удавати, ніби усе гаразд.

- Зберігайте спокій. Заберіть свій багаж та прямуйте за нами. Вас усіх вивезуть автобусами у безпечне місце.

Його слова потонули в гулі натовпу. Усі розпитували, що сталося, чому скасували літак, що взагалі коїться. Відповідей не отримали, замість того їх закликали зберігати спокій та не сіяти паніку.

Небо ще було темним. Зоря озирнулася навколо. Їй нібито здалося, що вона бачить вогняну зорю, але не на сході, а на заході. Це уява, мабуть, розігралася.

Навіть коли вона вже поклала валізу до багажного відсіку та дивилася у вікно з салону буса, сподівалася, що нічого жахливого не трапиться.

Можливо, був дзвінок, що аеропорт замінували. Але все одно не зрозуміло, чому тоді не всім надали дозвіл на виліт. Чого затримували лише чоловіків. Загроза теракту? Тоді, може, не варто хвилюватися, коли все владнається, зможуть полетіти. Є страхування на такий випадок.

Перед чим дівчина побачила, що аеропорт оточили військові зі зброєю. Виглядало лячно.

Бус рушив. Зоряна подивилася на годинник: п’ять хвилин на п’яту. Закрила очі. У неї було відчуття, ніби під ногами розгортається безодня.

- Нам повернуть гроші за квитки?

- Ми вже повинні були купувати віскар у дьютику та летіти до Шарму!

- Чому ніхто не пояснить, що відбувається?

- Дивіться, Путін звернувся до росіян… 

- І що каже?

- Зараз… Він повідомив, що прийнято рішення щодо проведення військової спецоперації у зв'язку з ситуацією на Донбасі.

- Якої, в біса?

- Захист… від… що? Київської тиранії?

- Київ! В Києві вибухи!

- Може, це інше…

- Скрізь!

Зоря відчула, як тіло нібито їй не належить. Руки тремтіли. Вона й не зрозуміла, чому натисла першим виклик до Любомира, а не до батьків…

Короткі дзвони. Зв’язку немає. Роумінг?

- Одеса також! Маріуполь! Жах… Дивіться!

Зоряна визирнула у вікно та побачила тепер уже яскраву зорю крізь. І зі сходом сонця вона не мала нічого спільного.

Вже розуміла – ні, не обійдеться. Почалося щось жахливе. Зараз вона, як і кілька десятків тих, хто прагнув відлетіти на відпочинок, стала очевидицею початку війни.

- Зі сторони Києва…

Дівчина відвела очі від цього моторошного видовища. Хоч би Харків не зачепило… Не зачепить? Хотіла в когось спитати, але усім було не до цього.

Марія притискала до себе сина, який намагався триматися. Плакала дівчина, яку звали Ліна – як зрозуміла Зоряна, її чоловік був військовим, то ж терміново відбув до штабу.

Як атакує зазвичай ворожа армія? Це Любомир добре знає. Якби він був тут, із нею! Столиця, мабуть. Щось казали про Донбас, отже, буде там? А аеропорт перекрили, щоб не ризикувати?

- Татку!

Вона й сама не зрозуміла, як встигла йому подзвонити, ніби тіло рухалося незалежно від свідомості. Рідний голос немов розсипав її на атоми. На очах сльози з’явилися.

Батько мешкав у Сумах.

- Ти чого, донечко? – він позіхнув. – Відлітаєш? Не забудь привезти мені папірус та чай каркаде, Мирові привіт.

- Татку… - схлипнула, забувши про все навколо, - Татку, ти… у тебе все гаразд?

- Так, бахає щось десь. Знову, мабуть, придурки салюти пускають. Зараз до поліції зателефоную. Ти вже в літаку?

- Тату, літак скасували… Кажуть, що почалася війна… Росія напала на Україну…

- Доцю, не вигадуй. А краще зателефонуй турагентові. Вони мають відшкодувати збитки… До… ц….

Зв'язок обірвався. Шипіння на лінії немов би вдарило Зорю в груди.

- Татку? Татку…

Автобус зупинився. Зоря підняла злякані очі. Дівчина Ліна, шморгаючи, підвелася.

- Ви куди? – ледь спитала Зоряна.

- Тут мій будинок.

- Але вони казали, в якесь безпечне місце…

- Чоловік сказав, що тут ніде не буде безпечного місця.. Треба їхати якомога далі. Я заберу коштовні речі та спробую сісти до потяга до Львова… Хочете зі мною?

- Що?.. Мабуть, ні… я… я спробую вилетіти до коханого. Це ж не назавжди, так? Відновлять рейси?

Ліна подивилася на неї за таким болем, що Зоряна знітилися. Так і лишилася сидіти на місці.

Коли автобус в’їхав до її району та дівчина побачила ще сонні будівлі, де світилося небагато вікон, рішення прийняла одразу.

- Зупиніть, будь ласка. Там мій дім.

- Ви впевнені? – перепитав водій.

- Так. Дякую вам. Я залишуся вдома.

- Зоряно, - зупинила Ії Марія. – Візьми. Тут мій номер телефону. Що б не трапилося, будемо тримати зв'язок.

- Все буде добре… - як же їй хотілося в це вірити. – Зустрінемося. Коли авіасполучення відновлять…

- Цього не буде, мені телефонував чоловік…

Проте Зоряна вже її не чула. Дістала валізи. Холоднеча пробралася під її жакет, зуби застукотіли, вітер викликав сльози. Але дівчина швидко пішла до дверей.

Вона вже відчинила свою квартиру та, не відчуваючи тіла, сіла поверх валізи. Думки розбігалися. Але вона знала одне – с хвилини на хвилину має трапитися щось жахливе.

Спробувала подзвонити Любомирові. Але автовідповідач повідомив її, що лінія зв’язку перенавантажена.

«Вип’ю кави та вирішу, що робити далі.», - останнє, що вона встигла сказати собі перед тим, як щось голосно просвистіло, і майже відразу стіни струсив гуркіт, немов земля розкололася навпіл, контузивши хвилею потужного вибуху…