Глава 2.2

Ніколи Любомирові так не хотілося вдарити представницю прекрасної статі, як зараз. Але стримався. Лише побажав – нехай хоч трохи мозку буде у цій пустій голові…

Розумів, що Зоряна не встигла вилетіти. Лишилася в Харкові. А в душі, немов отруйна чорна квітка, стигла порожнеча.

Телефон не відповідав. Відчуваючи, що розум затягує божевіллям від жорстокого удару, Мир подзвонив кращому другові.

- Сергію, я… я усе знаю. Розповідай.

- Та що розповідати, - його слова потонули в гулі далекого, але чутного  вибуху. – Сам усе чуєш. По ХРЗ прилетіло. Цілили прямісінько в аеропорт… Тобі пощастило, що встиг виїхати. Бо чоловіків тепер навіть до Польщі не пустять. Воєнний стан. Та що я морожу… війна, друже. Справжнісінька.

- Зоряна… Вона мала летіти. До мене.

- Та що ж це… - багато його друзів були захоплені чарівністю Зоряни, тож хвилювалися за неї. – Слухай, аеропорт цілий. Нам так кажуть. У якій годині рейс?

- О п’ятій.

- Слухай мене! Не смій розкисати. Літак все одно не встиг злетіти. Просто повір – все почалося о четвертій. Тож їм не могли надати дозвіл. І це найкраще, що могло статися – бо першим чином ці тварюки почали б збивати літаки. Далі – будівля ціла. А це означає, що там із нею нічого не трапилося.

- Вона не бере слухавку! Зривається дзвінок!

- Мережа перенавантажена. Ти якимось дивом з першого разу додзвонився до мене. Послухай мене – там її точно не залишили. Скоріш за все, вже повезли додому… або, що ймовірніше – до бомбосховищ. Там купа військових. Мире, я на шляху до військкомату заїду до неї та спробую зателефонувати. Доки не відповість. Відразу повідомлю тобі.

- Дякую, друже. До військкомату? Ти вирішив?

- З батьками сварюся, але вирішив. Я КМС зі стрільби, ти ж знаєш. Відсиджуватися не буду, сумління потім загризе.

- Тримай у курсі. Я зараз дізнаюся, куди ще літають. Врятую Зорю, та підемо разом…

- Мире, не верзи казна-що. Сиди в Єгипті та радій, що пощастило! Зараз кожен радий був би опинитися на твоєму місці. Про батьків подумай…

- По-перше, я не залишу Зоряну. А по-друге – я не той, хто буде ховатися! Це війна, і кожен з нас зараз потрібен збройним силам України!

- Заспокойся. До України ти точно зараз не повернешся. Я тобі обіцяю, Зоряну відшукаю. Чекай, вже скоро будете говорити. Та й маю надію, що до вечора все вщухне. Може, Путлер нарешті сконає. Мире, ти уяви, я слухаю новини… Ми даємо відсіч! Мире, чуєш? Ми цих тварюк зустріли так, як їм навіть не снилося! Володимир Зеленський відмовився від пропозиції Байдена вислати за ним борт! Що ти казав про президента? А ось так! Він був готовий!

- Це добре… дуже добре… - букет квітів впав на підлогу, а Мирослав не помітив. – Знайди її. Нашим теж скажи… Я дізнаюся, як їй сюди дістатися. Як тільки вона буде у безпеці, я повернуся. Ми пліч опліч дамо їм…

- Любомире, я тобі кажу – навіть не встигнеш. Все закінчиться. Те, як ми їх зустріли – ніхто не очікував! Слухай, мої, мабуть, будуть до Варшави їхати. Вони заберуть Зоряну. Не відмовлять. Там або вона прилетить до тебе, або ти до неї. Чекай на зв’язку!

- Ви загубили, - почув Мир знайому мову. Підняв очі, побачивши перед собою пару – дівчину та хлопця з валізами. Вона виглядала блідою, очі – заплакані. Протягнула букет.

- Ви теж? Теж з України? Звідки?

- З Харкова…

- Це ж як… я теж звідси… то ви встигли долетіти?

Надія завжди ходить поруч з відчаєм. Не оминула вона й Любомира.

- Так, наш літак був о пів на другу… Але ми летіли довше. І ми бачили… В небі над Туреччиною… немов блискавки, світло так переломлюється, що… Ми вже тут зрозуміли, що саме побачили. Десь о четвертій ранку…

Надія розкололася на шматки. Але попри все Любомир відчув ще щось – радість за те, що хоч декому зі земляків пощастило врятуватися в останню мить.

- Візьміть, - він кивнув на троянди. – Будь ласка. Ви не уявляєте, яке це щастя, що ви все ж таки вилетіли з того пекла… З нашого рідного міста.

Та, побоюючись, що вже не стримає емоції, повернувся та пішов до виходу з будівлі терміналу, стираючи сльози та навіть не розуміючи, що плаче вперше з тієї миті, як йому виповнилося вісімнадцять…