Глава 2.1

Шарм ель Шейх зустрів Любомира подихом пустелі, ледь солоним присмаком моря на губах та сірими хмарами.

Хлопець посміхнувся. Він вже багато разів літав сюди з рідними на відпочинок. Кожен раз, коли прилітає – дощить, або небо затягує. На жаль, не побачив за цією полудою білих хмар голубі лагуни моря. Захопливий краєвид. Аравійська пустеля теж гарне видовище. Але нічого.

Подумав, з яким захопленням незабаром буде дивитися на це його Зоря, та й ніжно посміхнувся.

Термінал аеропорту був новий. Навіть співробітники привітні. Усе в душі хлопця немов би співало. Він легко вітався з ними арабською. Не те, що добре її знав, вивчив декілька фраз, що часто використовуються.

Трансфер до готелю був недовгий. Посмішка привітного чоловіка на рецепції, хабар за номер з найкращим краєвидом – на море, швидке заселення.

В номері чекала пляшка шампанського, полуниці та смажені лангустини, також шоколад. Пляшку Любомир не став чіпати – вип’є з Зоряною, коли зробить пропозицію. Та й не дуже зголоднів.

Чекати завтрашнього ранку не було сили. Тож хлопець вирішив зробити так, щоб час сплинув непомітно, відразу пішов до моря.

Прохолодне воно в цей час року. Але йому подобалося саме це відчуття – вода бадьорила. Встиг подивитися на риб під час снорклінгу. Сумував за цим. Треба буде разом із Зорянкою і дайвінг випробувати.

Але в лютому дні короткі. Рано темнішає. Проте бажання завалитися до ліжка після перельоту цього разу не виникло. Мир був схвильований та збуджений водночас.

Батьки… вони його зрозуміють. Бачили Зорю, коли говорили по відеозв'язку. Мати відразу її вподобала. Ось повернуться з Єгипту, зустрінуться. Батьки, мабуть, приїдуть з Чехії, а може й ні - він сам з нареченою полетить їх навідати. Батьки... Вони нічого для нього не шкодують. Будуть наполягати на пишному весіллі.

То нехай. Він зробить усе, щоб Зоря раділа. Обере їй найдорожчу й найшикарнішу сукню. Усе, чого забажає. Так буде й найдалі: він оточить дружину коханням та увагою, виконуючи усі її забаганки. Так, Зоря ніколи багато не просить. Навіть подарунки приймає з легким докором – мовляв, дорогі. Він зробить так, щоб вона звикла до цього та й не відчувала себе ніяково.

Після ситної вечері, що вкотре вразила вибором страв та напоїв та була дуже смачною, Любомир вирішив не йти спати, а трохи відпочити у холі.

Але рок вже почав свій відлік до завтрашнього ранку. Перший неприємний випадок трапився на барі.

Натовп гудів. Усі майже вже були п'яні. Мир взагалі не пив. Тож замовив кави та вже намагався піти до номера – якщо не буде спати, то попрацює онлайн. Але якийсь геть п'яний чоловік з червоним обличчям та голим торсом штовхнув його в плече, обдавши смородом учорашнього перегару.

- Гей, братан, Таги-и-ил! Откуда здєсь? За Рассію!

- Усього найкращого, - холодно відповів Мир, при цьому не підводячись з міста.

Його відповідь не сподобалася п’яному хамові. Навіть не відповідь. Українська мова.

- Так ти бандеровец? Ничего… всєх вас истребім уже завтра… на колені встанєтє. И ваш клоун, которий президент, первим.

Мир відставив філіжанку кави.

Важко сказати, що вирувало у нього всередині. Лють? Можливо. Але в першу чергу – жага навчити цього виродка манерам. Це навіть від національності не залежало. Був би таким покидьком земляк, теж би не стримався.

Він не надав значення його погрозам. Такий відпочивальник є у кожному готелі. Але за таку поведінку пробачати було не варто. 

Коли якась жінка попросила п’яне бидло не сваритися матом, він відповів їй так, що Мир не стримався.

Перехопив руку чоловіка, років на десять старшого за нього самого, та почав викручувати больовим нападом.

- Вибачайся! – прошипів в червоне обличчя, коли росіянин завив від болю.

Бармен поспішив врятувати ситуацію, повторюючи, «Ми хотім хорошо», доки охорона не розтягла по різні сторони Мира та того покидька. На щастя, усі, хто був біля бару, підтвердили, що Любомир захищався - хоч це було й не зовсім так. А друзі російського туриста удавали, що нічого не помічають.

- Я теж росіянка. Мешкаю в Германії, - подякувала Любомиру жінка, яку образив росіянин. - Але в мене іспанський сором за таких… земляків. Марина.

- Любомир.

П'яне бидло повели до номера, зробивши попередження про виселення. Друзі того лише подивилися на Любомира, але нічого не сказали.

А він та Марина трохи поговорили за кавою. Любомир зізнався, що вже завтра зробить пропозицію коханій. Марина ж привітала його, хоч і була стурбована тим, що з України відкликали своїх послів багато держав. Але Любомир не вірив, що щось страшне відбудеться. Тож припустив думку, що все це пов'язано з пандемією, та й потому.

- Рада знайомству, - хоч українська їй важко давалася, Марина не дозволила Миру перейти на російську, сама намагалася підлаштуватися. – Ваша дєвушка счастлива. Я хочу, будь ласка, завтра з нею познайомиться.

Марина рано пішла до номера. Любомир залишився, а бармен подякував йому за те, що стримав того гульбісу. Поділився тим, що той намагався викрасти пляшки, а коли не вдалося, розбив, погрожуючи вбити бармена. А в нього директива: викликати поліцію в останню чергу. Сервіс такий.

Тож повертався Мир до номера опівночі, вже здобувши собі пригоди. Але не став засмучувати родичів та Зорю. Завтра він про це навіть не згадає...