Главв 1.3

Обидві вакцини зробила заздалегідь – тож тести не знадобилися. Але почувала себе усе одно не у своїй тарілці, хоч працівники їй посміхалися. Здала валізи, знову – контроль, документи. Потім ручну кладь на стрічку, металодетектор. Вбуваючи кросівки, різко підвелася, ледь не збивши з ніг високу дівчину.

- Гей, обережніше!

Хотіла вибачитися, але знов зніяковіла, побачивши знайоме обличчя. Та й не зовсім юна дівчина це була – але її статурі та обличчю можна було позаздрити. Бо вона вже мала дорослого сина.

- О! Ви тренерка з залу! Я туди на зумбу ходжу! Маріє?

На обличчі жінки з’явилося осяяння.

- Так, я вас упізнала! Звичайно! У вас ще дуже красиве ім'я… Роксолана?

- Зоряна. Для друзів – Зоря. Ви теж до Єгипту?

- Так, - Марія комусь подала знак підійти. Високий хлопець, дуже схожий на неї, одразу ж з’явився поряд. – Познайомтеся. Це Євген, мій син. Йому нещодавно виповнилося вісімнадцять, і ця поїздка – один з моїх подарунків йому.

- Ну мамо, - Евген посміхнувся Зоряні. – Не слухайте її. Вона подарувала мені електрогітару. А це запланована відпустка…

- Ти граєш? – спитала Зоряна, щоб не ніяковіти. Добре, що зустріла знайому. Буде. В кого спитати, якщо трапиться.

- Так, я в гурті. Ми навіть на день міста виступали. Можете найти мене у соцмережі, Евген Уайт…

- Потім наговоритеся, - Марія подивилася на стійку митниці. – Ходімо. Зазвичай тут багато людей, але… що там відбувається?

Якась жінка підняла ґвалт. Зоряна прислухалася.

- На якій підставі ви відмовляєте моєму чоловікові у виїзді? То й що, що він військовий запасу? Я за цю путівку віддала гроші, які вам навіть не снилися! Ми летимо до п’ятизіркового готелю, до «Рокосу», ви знаєте, що це таке? Миколо, дзвони до міськради, кумові. Це вже переходить усі межі.

Не знаючи чому, Зоряна пильно вдивилася в очі Марії. Стримана та зазвичай усміхнена жінка немов зблідла, почувши це. Та коли вона, забувши про дівчину, зробила крок до митного контролю, Зоряна пішла за нею.

Страх. Навіть якийсь жах, ліпкий, холодний, немов гадюка, оточив її свідомість.

- Нікуди я без тебе не полечу! Яке право вони мають так чинити? В тебе навіть кредитна історія дзеркально чиста… Та я кажу, кумові дзвони! Ні, не полечу без тебе, й крапка!

- Що сталося? – Марія зробила Зорі та синові знак нікуди не відходити та й підійшла до сімейної пари.

- Вони відмовили моєму чоловікові в реєстрації. Нічого не пояснили. Тільки заладили, немов папуги – вам не можна летіти, та й потому.

- Вам також? – перелякана дівчина, притискаючи до себе рюкзак та забувши про валізи, підійшла до них. – Мого чоловіка… теж не пустили. Він намагається з’ясувати, чому…

- Ліно, йдемо. – похмурий кремезний хлопець з’явився поруч, обнявши дівчину. – Слухай зараз мене, уважно. Ти лишаєшся в Єгипті, що б  не трапилося. Зрозуміла? Я не лечу. Я тобі потім усе поясню. Зараз мені треба терміново їхати…

- Куди? Василю, як же це… але ж квиток…

 Замість відповіді чоловік, якого Зоряна ледь не записала до лави родинних тиранів, обійняв дівчину й притис до себе, зариваючись обличчям у волосся.

Він щось їй казав пошепки. Плечі дівчини здригалися від плачу. Коли Василь підняв голову, Зоря побачила – його очі теж мокрі від непролитих сліз…

Але вирячатися на чужу біду було ніяково, тож Зоряна підійшла до стійки й й протягнула паспорт та сертифікат вакцинації.

- Все гаразд, - дівчина з митного контролю не посміхалася. Вона була якась напружена. – Проходьте до залу очікування.