Розділ 20. В гостях у богів

Наступного ранку я їхала з Торнхельдом і Мейларією до старого храму богів, відчуваючи, як всередині тихо ворушиться хвилювання, змішане з передчуттям чогось важливого. Розмови з богами завжди були особливими, а цього разу ми їхали просто до них додому, до місця, про яке я раніше лише чула і бачила на зображеннях. Рана на боці Торнхельда ще не загоїлася остаточно, але він тримався добре, виглядав уже значно краще, і я час від часу ловила себе на тому, що крадькома дивлюся на нього, ніби перевіряючи, чи йому не стало гірше. Дорога промайнула швидко, і нарешті сани зупинилися перед магічним бар’єром, який мав вигляд густого, непроникного туману з ледь помітним мерехтінням.

Мейларія легко зістрибнула з саней, підійшла до бар’єру, торкнулася його рукою й спрямувала трохи магії, і я побачила, як туман слухняно розступився перед нею. Вона одразу ж повернулася, сіла назад у сани, і ми рушили вперед, а щойно перетнули межу, бар’єр за нашими спинами знову зімкнувся, відрізаючи нас від усього іншого світу. Попереду відкрився краєвид, від якого я мимоволі завмерла: старовинний храм із білосніжного каменю піднімався перед нами, його поверхня здавалася настільки чистою й світлою, що він нагадував витвір зі снігу, а замість дверей сяяло м’яке блакитне світло порталу, яке відбивалося у гладкому замерзлому озері перед храмом, створюючи відчуття, ніби все навколо дихає цією магією. Позаду храму здіймалася снігова гора, а довкола розкинувся ліс, тихий і спокійний, і вся ця картина виглядала настільки цілісною й гармонійною, що я затамувала подих.

— Як тут гарно! — тихо сказала я, не відводячи погляду від храму. — Я раніше бачила цей храм тільки на малюнках.

— Взагалі-то ти тут вже була, Еріліфеє. Тільки тобі виповнилося всього кілька місяців, тому ти не пам’ятаєш.

Я здригнулася від несподіваного голосу й повернула голову вбік, звідки він долинав, і побачила, як з-за дерева вийшов Рейнгар, спокійний, з теплою усмішкою, яка дивно заспокоювала.

— Я тут була? — здивовано перепитала я. — Мама мені нічого не розповідала.

Слідом за Рейнгаром з лісу вийшла й Ліаріель, і я відразу відчула, як напруга всередині знову повернулася, бо її присутність була зовсім іншою — тихою, але важкою.

— Мабуть, тому що я намагалася тебе тоді вбити.

— Вбити? — я розгублено подивилася на богиню, не одразу усвідомивши почуте. — Здається, мені з мамою треба серйозно поговорити.

— Мабуть, твоя мама не хотіла, щоб ти думала про мене погано, — Ліаріель зітхнула й відвела погляд. — Я припустилася помилки. Мною керував біль. Але я зробила висновки. Мені жаль, що так вийшло, Еріліфеє. Але… — вона повернулася до Мейларії, і в її очах з’явилося здивування. — Що привело вас всіх сюди?

Мейларія зістрибнула з саней і підійшла до них, її постава була рівною, погляд — впевненим і серйозним, і я відразу зрозуміла, що вона налаштована рішуче.

— Я хочу, щоб ми всі обговорили долю Ельтанії. І нашу теж.

Ліаріель переглянулася з Рейнгаром, і той ледь помітно кивнув, після чого вона теж погодилася.

— Що ж, тоді ходімо в дім.

Ми рушили до храму, і я, трохи затримавши подих, ступила просто в сяйво порталу, відчувши, як магія легко пропускає мене всередину. Те, що відкрилося за ним, змусило мене знову здивуватися: простір поєднував у собі затишок звичайного дому й витонченість старовинного храму, тут не було відчуженості чи холодної величі, навпаки — усе здавалося живим і теплим, ніби це місце дійсно було домом, а не просто священним простором. Нас провели до вітальні, запропонували чай із печивом, і я відчула легку ніяковість від того, що сиджу ось так, за столом, поруч із богами, ніби це звичайна зустріч, але поступово ця дивна напруга відступила, і я несподівано для себе розслабилася, відчувши, що тут, у цьому місці, можна просто бути собою.

Я сиділа поруч із Торнхельдом, тримаючи в руках теплу чашку чаю, але майже не пила, бо вся моя увага була зосереджена на розмові від якої залежало значно більше, ніж просто доля нашого світу. Спочатку ми говорили обережно, ніби намацували межі того, що взагалі можна обговорювати, але дуже швидко ця обережність зникла, і слова почали звучати чіткіше, твердіше, іноді навіть різкіше, бо кожен із нас розумів, що мова йде про щось незворотне. Я уважно слухала Мейларію, яка більш детально пояснювала свій задум, і бачила, як Ліаріель напружується з кожним новим словом, як Рейнгар задумливо мовчить, іноді втручаючись короткими зауваженнями.

Розмова тягнулася довго, переходячи від спокійного обговорення до гарячих суперечок і знову до спроб знайти спільну точку зору, і я відчувала, як напруга то наростає, то спадає, залишаючи після себе важке, але водночас дивне відчуття правильності того, що відбувається. Ліаріель не одразу погоджувалася, в її словах звучав страх, не за себе навіть, а за тих, кого вона любила, і я розуміла цей страх, бо сама відчувала щось подібне, тільки меншого масштабу. Рейнгар довго мовчав, але коли говорив, його слова були зваженими, спокійними, і саме вони щоразу повертали розмову в русло роздумів, а не емоцій.

Я вже почала думати, що вони так і не дійдуть згоди, коли Мейларія раптом додала:

— Я знайшла в одній закинутій печері кілька старовинних книг і там був ритуал подовження тривалості життя. Ми можемо потім зробити так, що і люди, і ми будемо жити трохи довше — наприклад, 200 років. Це реально. І цього достатньо. Я не хочу більше.

Я побачила, як після цих слів щось змінилося в погляді Ліаріель, як її напруга трохи відступила, ніби вона раптом побачила вихід, який не здавався таким страшним, як раніше, і за мить вона тихо, але вже без колишнього опору сказала:

— Тоді так і зробимо. Можливо, я надто сильно чіпляюся за життя. Але ж смерть — не кінець. Єдине, що мене лякає — втратити в наступному житті тебе, Мей, і твого тата.

Я відчула, як у грудях щось стислося від цих слів, бо в них було стільки простого, людського страху, що на мить забулося, що переді мною богиня, а не звичайна мати. Але Мейларія ледь усміхнулася, і в її голосі з’явилося тепло: