Розділ 19. План Мейларії

Ранок почався з якогось дивного відчуття легкості, ніби вся напруга попереднього дня розчинилася разом із ніччю, і коли я прокинулася, перше, що усвідомила — Торнхельд поруч, живий, у свідомості, і вже не такий блідий, як учора. Ця проста думка потішила мене сильніше за будь-які слова. Достатньо було поглянути на нього, щоб зрозуміти — найгірше позаду. Дуже швидко в кімнаті стало людно: батьки Торнхельда з’явилися майже одразу після його пробудження, і я ще ніколи не бачила їх такими — королева Тайліра буквально світилася, її очі були червоні від сліз, але тепер це були вже сльози радості, а конунг Недгальд, хоч і намагався триматися стримано, не приховував, наскільки він щасливий, і обоє вони раз по раз дякували Мейларії, ніби боялися, що одного разу буде недостатньо, щоб передати все, що вони відчували.

Ми всі разом залишилися в кімнаті Торнхельда снідати, і все навколо здавалося майже нереальним — ще вчора тут панувала тривога і страх, а тепер нас огортав спокій, змішаний із тихою радістю, і навіть звичайна їжа здавалася чимось особливим просто тому, що ми сиділи разом. Я ловила себе на тому, що постійно поглядаю на Торнхельда, ніби перевіряю, чи він справді тут, чи це не сон, і щоразу переконувалася — ні, не сон. Він майже одужав. Він зі мною.

Після сніданку конунг з королевою пішли, залишивши Торнхельда відпочивати, і коли двері за ними зачинилися, в кімнаті стало тихіше, але ця тиша вже не була тривожною, вона була спокійною. Ми з Мейларією залишилися з Торнхельдом, і атмосфера відразу змінилася. Я вже знала цей її погляд — трохи примружені очі, ледь помітна усмішка, яка не обіцяла нічого хорошого.

— Ну що, Торне, тепер ти не захищаєш Маріллу?

Я одразу штовхнула її ліктем і глянула осудливо, але Мейларія навіть не звернула на це уваги, а Торнхельд, на диво, відповів абсолютно спокійно:

— Не захищаю.

— Нічого сказати не хочеш?

— Вибач, що не повірив тобі. І дякую, що врятувала.

Мейларія задоволено усміхнулася, але на цьому вона не зупинилася.

— Ти розірвав заручини з Маріллою?

— Якщо фраза «Щоб ти здохла разом зі своєю сімейкою!» вважається розривом, тоді так.

Я не втрималася від смішка, але Торнхельд одразу повернувся до мене з легким докором:

— Мені тоді не до сміху було, Ері. Я не очікував, що мене так підло підставлять.

Я зітхнула, відчуваючи, що йому справді зараз не до жартів.

— Та я ж не з ситуації сміюся. Вибач, Торне. Краще розкажи, що тоді сталося.

Але, звісно ж, Мейларія не дала йому навіть почати, знову втрутившись зі своєю улюбленою прямотою, ще й дивлячись на Торнхельда так, ніби зараз буде виносити вирок:

— Торнхельде, ти вже зробив пропозицію Ері?

Я закотила очі, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають, а Торнхельд невдоволено буркнув:

— Тобі не здається, що це моя особиста справа, Мейларіє?

— Отже, не зробив, — Мейларія дивилася на нього суворо, але губи її вперто кривились в усмішці.

— Я тільки вночі отямився! — навів вельми вагомий аргумент Торнхельд.

Я не витримала і втрутилася, зупиняючи Мейларію, поки вона не зайшла ще далі:

— Мей, заспокойся. Ми самі розберемося.

Але вона, звісно, не з тих, хто легко зупиняється.

— Хоч в коханні зізнався?

— Та зізнався! — зітхнула я.

— А ти? — не вгавала ця невгамовна.

— І я. Все? Задоволена? Можна послухати, що там сталося в Торнхельда?

Мейларія нарешті кивнула і я полегшено зітхнула, бо знала: якщо вона вирішила влаштувати допит, то краще швидше дати їй відповіді, інакше не відчепиться.

Торнхельд почав говорити і я відчула, як у мене всередині знову все стискається, ніби ті події відбувалися просто зараз, а не вже залишилися позаду, і кожне його слово лягало важко, залишаючи після себе гіркий слід. Він розповідав спокійно, але я бачила, що за цією зовнішньою рівновагою ховається напруга, що він досі прокручує все це в голові, знову і знову, намагаючись зрозуміти, де саме все пішло не так. Коли він дійшов до моменту, де вони з Маріллою поверталися додому і їх перестріли двоє злих богів, я мимоволі стиснула пальці в кулак, а коли він сказав, що збирався її захистити, але вона раптом стала на їхній бік, у мене всередині щось різко обірвалося, і я ледве стрималася, щоб не сказати вголос усе, що думаю про неї. Голос Торнхельда залишався рівним, коли він повторив слова Марілли — «Вибач, але мені потрібен власний світ. Ти хороший хлопець, Торнхельде, але в мене немає вибору» — і від цього вони звучали ще холодніше, ще страшніше, бо в них не було ні жалю, ні сумнівів. Торнхельд говорив, як ледве відбивався, як усе йшло до того, що він просто не витримає, і як з’явився Рейнгар, і я відчула, як разом із цим у мені з’являється полегшення, запізніле, але все одно сильне, ніби я сама бачила, як Торнхельда врятували в останню мить. А потім — поранення, темрява, і вже пробудження тут, у палаці, поруч зі мною.

— Ось така історія, — підсумував Торнхельд. — Якби не Рейнгар — мене б тут не було, — він повернувся до Мейларії. — Передаси йому подяку від мене, Мей?

— Звісно, — кивнула вона.

Я мовчки дивилася на Торнхельда, намагаючись зібрати всі думки до купи, бо те, що він розповів, тільки підтвердило найгірше, і водночас поставило перед нами нові питання, на які не було простих відповідей.

— Але що тепер робити? — спитала я. — Навряд чи двоє наших богів і одна напівбогиня, — я кинула погляд на подругу, — зможуть захистити Ельтанію від п’ятьох богів і однієї напівбогині. Знову запечатати портали? Не хочеться. Я мріяла побувати в інших світах. Та й мама засмутиться, якщо знову запечатати портал в її рідний світ.

Торнхельд мовчав, задумавшись, і я бачила, що він теж, як і я, не знає, що робити, а от Мейларія, як завжди, не втратила цієї своєї дивної впевненості, ніби вже щось давно обмірковувала і просто чекала моменту, щоб сказати.

— Є в мене одна ідея… — почала вона, хитро примружившись.