Розділ 18.2. Зізнання

Слова Торнхельда ще звучали в мені, ніби відлуння, що не хотіло затихати, а я дивилася на нього і не могла змусити себе ні відповісти, ні відвести погляд, ні навіть вдихнути нормально. Всередині все переплуталося — образа, страх, полегшення, радість, злість… Усе це навалилося на мене разом, так, що важко було розібрати, де що починається і де закінчується. Серце билося швидко й важко, віддаючись у грудях глухими ударами, а пальці ледь помітно тремтіли, видаючи мене більше, ніж будь-які слова.

Я хотіла піддатись образі і сказати Торнхельду, що він запізнився. Що треба було раніше. Коли він не знав правди про Маріллу. Коли його вибір йшов би від серця, а не тому, що інша виявилася не така, як бачилося. Хотіла сказати, що я чекала, щоб він просто взяв і відмовився від Марілли без всіляких умов. Хотіла почути, що він буде або зі мною, або ні з ким, і начхати йому на волю батька і долю світу. Що я йому важливіша за цілий світ. Хотіла — але слова застрягли десь у горлі, бо Торнхельд лежав переді мною блідий, ослаблений, ще зовсім недавно він був на межі, і ця думка не давала мені бути жорстокою до нього настільки, як, можливо, він заслужив.

Я повільно видихнула, відвела погляд убік, ніби це могло допомогти мені зібратися з думками, але насправді лише дало кілька секунд, щоб не розплакатися просто в нього на очах.

— І ти вирішив сказати це зараз? — тихо промовила я, і мій голос прозвучав спокійніше, ніж я себе відчувала, але він все одно трохи тремтів. — Після того, як майже одружився з іншою?

Я знову подивилася на Торнхельда, вже прямо, не ховаючись, і в цьому погляді було більше, ніж я хотіла показати — і біль, і образа, і… кохання.

Торнхельд не відвів очей. Навпаки, дивився так уважно, ніби боявся пропустити хоч найменший мій рух, ніби від моєї відповіді зараз залежало щось значно більше, ніж просто наші стосунки.

Я повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але натомість тільки сильніше розхвилювалася.

— Ти навіть не уявляєш, як це було, — продовжила я вже тихіше, але сердитіше, стискаючи пальці в кулаки, щоб Торнхельд не помітив, як вони тремтять. — Дивитися на вас разом. Слухати, як вона звертається до тебе «любий». Розуміти, що ти просто взяв і вибрав її. Не мене. І не тому, що не хотів, а тому що не подумав. І потім… Ти хотів, щоб вибір зробила я, але… Це не я заручилася з іншим. І не я мала тебе просити розірвати заручини. І обіцяти не повинна була. Це ти мав вибрати мене або взагалі нікого, якщо кохаєш.

Мені стало важко дихати, але я зупинилася лише на мить, бо я мала сказати все, що накопичилося. Все, що мені боліло.

— І тепер ти лежиш тут, ледве живий, Торне, і раптом згадуєш, що кохаєш мене.

Я замовкла, бо голос вже почав тремтіти, і я боялася, що якщо скажу ще хоч слово — розплачуся.

На кілька довгих секунд у кімнаті запала тиша. Я дивилась на Торнхельда, він — на мене.

— Я боявся тебе втратити остаточно… — Торнхельд першим порушив тишу. — Боявся, що зізнаюсь в почуттях і ти мене відштовхнеш. І більше не будеш мені навіть другом.

— І саме тому ти почав лізти до мене з поцілунками, — буркнула, кидаючи в Торнхельда сердитий погляд з-під лоба.

— Ні, — його губ торкнулася легка усмішка. — Побачив, що ти мене приревнувала і зрозумів, як помилився…

— Я тебе не ревнувала! — я склала руки на грудях і відсунулася трохи від Торнхельда.

— Ще й як ревнувала! — Торнхельд весело підморгнув.

Я відвела погляд і важко зітхнула. Як же йому пояснити, щоб нарешті дійшло?..

— Ері… — Торнхельд до мене потягнувся й відразу скривився — очевидно, рана йому ще боліла. Але я не збиралася поки що присуватись ближче. Нам потрібно було поговорити. — Якби ж ти так активно не обурювалися, коли батьки нас намагалися зробити парою, я б давно сказав тобі про свої почуття…

Обурювалася! Здається, це слово найбільш актуальне для мене!

— Тобто я ще й винна, що ти на іншій збирався одружитись?! — я сердито зиркнула на нього і поки Торнхельд не почав шукати чергових виправдань додала: — А ти не думав, що я тоді була занадто юна і мене бентежили слова наших батьків? Тому й обурювалась. А от якби ти таємно від батьків почав виказувати мені свою симпатію, то я поступово почала б дивитися на тебе вже не як на друга. І для мене не стали таким потрясінням твої почуття. І мої теж.

Останні слова я промовила майже пошепки, але Торнхельд їх почув.

— То ти?.. — кутики його губ сіпнулися в усмішці, а в очах спалахнула надія.

Я на мить заплющила очі, збираючись з думками, а потім подивилася на Торнхельда і тихо сказала:

— Я кохаю тебе, Торнхельде. І ти мав би зрозуміти це давно.