Розділ 17.4. Тільки б Торнхельд отямився!..

Відчинивши двері, я швидко підійшла до Мейларії, відчуваючи, як усередині все стискається від тривоги і коротко переповіла їй про те, що сталося з Торнхельдом і з Рейнгаром, її батьком. Слова давалися важко, але я змусила себе розповісти все до кінця й підняла на неї погляд, повний благання.

— Ти можеш допомогти Торнхельду, Мей?

Мейларія підняла руку, жестом наказуючи мені почекати, і заплющила очі. Я завмерла, не розуміючи, що відбувається, лише помітила, як її обличчя раптом стало дивно зосередженим, напруженим, ніби вона слухала щось дуже далеке і водночас важливе. Ці хвилини тягнулися нестерпно довго, я навіть перестала рухатися, боячись порушити щось невидиме, що відбувалося зараз переді мною. Але десь за п’ять хвилин, які здалися мені вічністю, Мейларія нарешті розплющила очі.

— Що це ти робила тільки що? — поцікавилася я.

— З татом подумки спілкувалася, перевіряла чи все добре.

З татом… Я знову спіткнулася на цій думці, все ще важко усвідомлюючи, що її тато — бог, що це не просто слова, не перебільшення, а реальність, яка стояла зараз переді мною у вигляді моєї подруги.

— Я й не знала, що ти так можеш. І як? Все добре з ним?

— Так. Він відновиться, — Мейларія говорила рівно і навіть очей не відводила. І я вперше відчула — не бреше. — А спілкуватися подумки — один з наших привілеїв. Дуже зручно.

Мейларія допила чай і піднялася з-за столу.

— Ходімо до твого принца. Подивлюсь, що можна зробити.

Ми разом пішли до спальні, і коли зайшли всередину, конунг подивився на нас зі здивуванням, його погляд одразу став уважним, напруженим, сповненим німого питання. Я поспішила пояснити, поки він не прогнав Мейларію.

— Мейларія спробує допомогти Торнхельду.

— Але як? — Недгальд подивився на мене так, ніби я сказала, що небо — червоне. — Наш цілитель каже, що його поранили зачарованим кинджалом, а потім ще й чужу магію спрямували всередину рани. Він обробив рану, але магію витягнути не зміг, а вона заважає рані загоїтися.

Мейларія впевнено підійшла до ліжка, її рухи стали чіткими, зібраними, зовсім іншими, ніж зазвичай.

— Магію я витягнути можу, але щоб загоїти потім в мене сил вже не вистачить. Втім, думаю, ваші цілителі з чистою раною вже й самі впораються.

Недгальд навіть підійшов ближче, його голос звучав розгублено, з відтінком страху, якого він не міг приховати.

— Але ж це чужа магія, не наша! Мейларіє, ти розумієш?

Вона спокійно кивнула, ніби це було щось звичайне.

— Чудово розумію. Ба більше, навіть зможу визначити, кому з тих п’яти богів вона належить. Якщо мій тато зміг з ними впоратися, то і я з залишками магії без проблем впораюсь.

Я не стримала слабкої усмішки, дивлячись на розгубленого конунга, який ще навіть не здогадувався, з ким зараз говорить.

— Твій тато? А хто він?

— Рейнгар. Все, не заважайте мені.

Недгальд перевів погляд на мене, і в його очах я побачила справжній шок, але я лише торкнулася його руки й кивнула в бік диванчика. Ми сіли поруч і мовчки спостерігали, як Мейларія працювала. Вона відкинула ковдру, обережно прибрала бинти з рани на боці Торнхельда і почала водити пальцями над нею, зосереджено, повільно, ніби відчуваючи щось, недоступне нам. Спочатку нічого не відбувалося, але потім я побачила, як з рани почала виходити тонка нитка червоної магічної енергії, яка з кожною миттю ставала густішою, яскравішою, наче жива, і Мейларія, не відриваючи погляду, перетворювала її на біле світло й знищувала, розчиняючи в повітрі.

Час розтягнувся, я втратила відчуття хвилин, лише дивилася, як ця боротьба триває, як магія повільно залишає тіло Торнхельда, і боялася навіть поворухнутися. Минуло, мабуть, півгодини, перш ніж потік нарешті вичерпався, і Мейларія відсунулася від принца. Вона повернулася до мене, її голос звучав хрипко.

— Все, далі справа за цілителями. Мазі, настої і Торнхельд одужає.

Я підскочила до неї, схопила за руки, відчуваючи, як сльози самі підступають до очей.

— Дякую тобі, Мей! Дякую!

— Допоможи мені дійти до якогось ліжка, — попросила вона тихо. — Мені поспати треба. І поїсти. Я геть виснажена. Вперше таке робила.

— Звісно.

Я допомогла їй піднятися, відчуваючи, як вона ледве тримається, і в цей момент до нас підійшов конунг. Він кілька довгих секунд дивився на Мейларію, мовчки, ніби намагався усвідомити все, що сталося, а потім раптом обійняв її.

— Дякую тобі, Мейларіє. Я стільки помилявся в своєму житті, що, мабуть, і не заслужив на допомогу. Але мій син точно не такий, як я. Він мусить жити.

— Добре, що ви розумієте свої помилки, — тихо відповіла Мейларія. — Це вже шлях до виправлення.

Я відвела Мейларію до своєї кімнати, наказала служниці нагодувати її, а сама повернулася до Торнхельда. Там уже був цілитель разом із конунгом і королевою, і я тихо стала осторонь, чекаючи, поки він завершить свою роботу. Коли все було зроблено, Недгальд повернувся до мене, його голос звучав втомлено, але вже без того відчаю, що був раніше.

— Побудеш з ним, Ері? Нам потрібно відпочити.

— Звісно.

Королева Тайліра торкнулася мого плеча, і я вперше за весь день побачила на її обличчі слабку усмішку.

— Я накажу, щоб тобі принесли вечерю сюди.

— Та я не дуже хочу їсти, — відмахнулася я.

— Може, потім схочеш, — наполягла вона і  не стала відмовлятись.

Вони пішли, залишивши мене наодинці з Торнхельдом, і я, не вагаючись, скинула чобітки та забралася з ногами на ліжко, обережно сіла поруч, провела пальцями по його колючій щоці, торкнулася волосся, обережно перебираючи пасма. Я дивилася на нього й думала лише про одне — тільки б Торнхельд швидше отямився, бо чекати було нестерпно боляче, ніби кожна хвилина тягнулася цілу вічність. І страх… Він теж мене не відпускав. Бо попри те, що зробила Мейларія, мене досі не полишали сумніви, що Торнхельд може не отямитись, що він не впорається, що вже занадто пізно…