Розділ 17.3. Тільки б Торнхельд отямився!..

— Я був такий сліпий, Ері… — почав нарешті він. — Я довіряв йому, прислухався, хотів зробити його племінницю дружиною Торнхельда, а він… а вони… Ти не уявляєш, хто вони насправді, Ері.

— Уявляю, — завдяки Мейларії я тепер знала всю правду про Маріллу і її «дядька», тільки не знала, що трапилось з Торнхельдом. — Ба більше — знаю, що Марілла ніяка не племінниця Маркіла, а дочка злих богів. Хто сам Маркіл — не знаю, але це вже не так важливо. Краще розкажіть мені, що трапилось, Ваша Величносте.

— Ти виросла і більше не кличеш мене дядечком Недгальдом… — конунг важко зітхнув. — Знала б ти, як я втомився чути від всіх «Ваша Величносте!». Якби не дружина, я б вже і забув власне ім’я…

— Але ж я більше не дитина… — заперечила йому. Мені дійсно було незручно звертатися до конунга менш формально. — Та і хто я така, щоб так вас називати? Подруга Торнхельда?

— В тобі тече королівська кров, Ері, — нагадав мені Недгальд. Як же я не хотіла про це згадувати! Як і про те, що наші далекі предки були родичами. Нехай зараз ми фактично вже не вважалися родичами, але ж походили з одного роду. Можливо, саме це й змушувало мене весь час вважати Торнхельда лише другом. Але серце не обдуриш. — І тепер, після зради Марілли, коли Торнхельд одужає, я б хотів, щоб ви…

Ні! Тільки не це! Невже Недгальд не знайшов кращого часу щоб мене вкотре сватати за Торнхельда?

— А я б хотіла, щоб Торнхельд сам розібрався. Ваша Величносте… — я зробила паузу і все же змусила себе звернутися до нього неформально. — Дядечку Недгальде, розкажіть, що трапилось з Торнхельдом.

Конунг знову зітхнув — повільно, тяжко, ніби збирав себе по шматкам. Я намагалася бути терплячою, але усьому є край!

— Я не знаю всіх подробиць. Знаю лише, що коли Торнхельд з Маріллою повертались — на них напали. Вірніше, на Торнхельда. Злі боги. Йому допоміг Рейнгар. Він і переніс до мене сина. І розповів, хто така Марілла і її «дядько».  

— І все? — я думала, що почую більш детальну розповідь. — Чому ви не розпитали Рейнгара краще? І чому він не допоміг вилікувати Торнхельда?

— Мені не до того було. А Рейнгар допомогти нічим не зміг. Він і так ослаб, захищаючи мого сина. Лише сказав, як його лікувати і зник, — Недгальд повільно втягнув повітря через ніс, ледве стримуючись, щоб не заплакати. Його біль розривав мені серце, поєднувався з моїм, посилюючи його. Важко. Страшно. Але я мала триматись. Хоча б ще трошки.

— Торнхельд обов’язково одужає, — я торкнулася руки Недгальда і м’яко її стиснула. — Чуєте, дядечку Недгальде?

— Чую. Вірю. Але все одно боюся його втратити…

Я теж боялася. В голові билася лише одна думка: тільки б Торнхельд отямився!.. Я не могла, не хотіла думати ні про що інше.

— Ми його не втратимо, — не знаю, кого я більше хотіла запевнити — конунга чи себе, але голос мій звучав тихо, ніби я сама не вірила в те, що говорю.

Що ж робити? Як врятувати Торнхельда? Я подивилася на нього — він дихав повільно й зовсім не рухався. А зовсім нещодавно ми з ним були в тітки Еймелії, він сварився з Мейларією. Стоп! Мейларія! Адже вона напівбогиня! Можливо, вона зможе допомогти Торнхельду одужати?

— Я зараз прийду, — я підвелася з диванчика. Я не була певна, що маю право розповідати конунгу таємницю Мейларії, тому спочатку збиралася поговорити з нею.

Я вибігла зі спальні й попрямувала до малої вітальні — швидше за все, Мейларія там. Але підбігши до дверей, я зупинилася. Рейнгар. Адже він її батько. І він ослаб після сутички зі злими богами. Мабуть, треба їй сказати, так?..