Розділ 17.2. Тільки б Торнхельд отямився!..

Я відразу побачила його. Торнхельд лежав у ліжку нерухомо, непритомний, і від цього видовища в мене всередині все обірвалося. Він був неприродно блідий, наче з нього забрали не лише силу, а й саме життя, і від цього ставало по-справжньому страшно. Поруч, у кріслі біля ліжка, сиділа королева Тайліра — згорблена, виснажена, з опущеними плечима, ніби на них лягла вага всього світу, а конунг Недгальд стояв біля вікна, заклавши руки за спину, і задумливо дивився на засніжений сад, який тепер здавався далеким і байдужим до того, що відбувалося тут, у цій кімнаті.

Почувши, як двері відчинилися, конунг різко обернувся, і на мить його обличчя стало суворим, навіть сердитим, але щойно він побачив мене, цей вираз зник, поступившись стриманому спокою.

— Проходь, Ері, — тихо сказав він.

Я відчувала, як у мене тремтіли ноги, поки я йшла до ліжка Торнхельда, кожен крок давався важко, ніби я йшла у воді. Я сіла на край ліжка й подивилася на нього, на його бліде обличчя, на заплющені очі, на нерухомі риси, і в грудях щось боляче стиснулося. Сльози підступили до очей, але я вперто стримувала їх, не дозволяючи собі розплакатись. Не зараз. Не можна. Я перевела погляд на королеву і побачила, наскільки вона була втомлена й розбита, як у її очах застиг відчай, який вона вже не могла приховати.

— Що трапилось, Ваша Величносте? — тихо спитала я, торкнувшись її руки.

Королева Тайліра лише похитала головою, не стримала сліз, притиснула хустинку до очей і тихо схлипнула, і від цього звуку мені стало ще важче дихати. Недгальд підійшов до неї, обережно торкнувся її плеча, і в його русі було стільки ніжності, що це різало серце ще сильніше.

— Люба, може, тобі краще відпочити? — м’яко спитав він. — Я покличу тебе, якщо будуть зміни.

Королева кивнула, і конунг простягнув їй руку, допомагаючи підвестися з крісла, ніжно поцілував її в скроню, після чого вона повільно вийшла з кімнати. Я проводжала її поглядом, поки двері тихо не зачинилися, залишаючи в кімнаті ще важчу тишу.

Недгальд перевів погляд на мене і кивнув у бік невеличкого диванчика біля шафи, пропонуючи сісти й поговорити. Він першим опустився на диванчик — важко, втомлено, і я вперше помітила, який він вже старий. Я ніколи не бачила Недгальда молодим — йому перевалило за п’ятдесят, коли я народилася. Але в моїх очах він завжди уособлював силу й міць, так само, як і тато. А зараз я бачила перед собою похилу людину з тремтячими зморшкуватими руками — він навіть не намагався приховати свою слабкість.

Я сіла поруч і мовчки на нього подивилася. Я не мала права змушувати його говорити. Тому просто чекала, коли конунг впорається зі своїми емоціями і все мені розповість.