Розділ 17.1. Тільки б Торнхельд отямився!..

Вже в Ліарілі я відразу відчула — щось не так. Надто тихо. Надто мало людей на вулицях. Я ледве змогла дочекатися, коли ми під’їдемо до палацу, серце билося шалено, я ледве стримувала бажання зістрибнути і побігти вперед. Але ж так точно не буде швидше! Як тільки Мейларія зупинила сани, я зістрибнула й побігла до палацу, не помічаючи нікого на своєму шляху. Охоронці спокійно стояли, лише провели нас поглядами, ніхто не намагався зупинити, не крикнув нічого — і це тільки додало тривоги.

Всередині палацу я зловила першу служницю, що трапилася на шляху, і схопила її за руку. Вона трохи підстрибнула на місці від несподіванки, обличчя зблідло, очі опустила вниз.

— Де принц Торнхельд? — мій голос прозвучав надто голосно у цій підозрілій тиші.

Служниця розгублено відвела очі й тремтячим голосом відповіла:

— Його Високість… він… у своїй спальні, ільде Еріліфеє, — вона на мить підвела очі, зустрівшись поглядом з моїми. І в них я побачила страх. Справжній. — Але… до нього не можна.

Серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей, його удари відчувалися аж у скронях. Я не відпускала руку служниці, несвідомо стискаючи її міцніше, ніж потрібно, і запитала різкіше, ніж мала б:

— Чому? Що з ним?!

Служниця ледь чутно, все ще затинаючись, відповіла:

— Він… поранений… непритомний.

Світ наче закрутився навколо мене, все навколо стало розмитим, серце билося так сильно, що здавалося, воно ось-ось проб’є груди, але я труснула головою, намагаючись відігнати тривожні думки. Поранений! Не загинув. Це ж не так страшно. Чи поранення серйозне?..

Я відпустила руку служниці й побігла до спальні Торнхельда, відчуваючи, як з кожним кроком страх і тривога наростають. Служниця крикнула мені вслід:

— До нього не можна!

Я навіть не озирнулася. Просто сердито крикнула у відповідь:

— Мені можна!

Я бігла так швидко, що слуги й охоронці злякано відступали переді мною. Мені було байдуже, що моя пробіжка палацом не личила дорослій дівчині. Всі мої думки були лише про Торнхельда. Ну як він так міг? Адже він розумний хлопець, досвідчений воїн. Він завжди ідеально бився як магією, так і на мечах. А тут…

Хоч би його рана виявилася несерйозною, хоч би я встигла сказати йому те, що досі боялася вимовити. Навіть зізнатись собі. Я до болю в грудях боялась, що Торнхельд міг померти й не почути моїх слів.

Нарешті я добігла до дверей його спальні і на мить зупинилася, щоб перевести подих. Я кинула погляд на охоронців, які стояли біля дверей — ніби холодні, незворушні статуї. Я могла б увірватися мовчки, але я все ж спитала, намагаючись стримати тремтіння в голосі:

— Я можу зайти?

Один з охоронців похитав головою:

— Взагалі-то Його Величність заборонив пускати когось, окрім цілителя.

Але інший додав, трохи м’якіше:

— Хоча, він, мабуть, не був би проти вашого візиту, ільде Еріліфеє, — він трохи повагався і додав: — Можете пройти.

Перший подивився на другого, сумніваючись у правильності його рішення:

— Але ж наказ… Треба спитати…

Я сумно усміхнулася й подивилася на них:

— Якщо що — скажете, що я прорвалась з боєм і ви не встигли мене зупинити.

Охоронці кивнули, погоджуючись, і я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях, а весь світ звужується до однієї думки: Торнхельд повинен почути мене. Він повинен отямитись. Я йому не пробачу, якщо…

Ні, геть дурні думки! Я рішуче відчинила двері і ступила у спальню Торнхельда, сподіваючись, що ще не спізнилася.