Розділ 16.2. Таємниця Мейларії

Я повільно повернулася до Мейларії, усе ще намагаючись осмислити почуте. Усередині мене боролися різні емоції — здивування, розгубленість, але разом з тим і тихий біль від того, що Мейларія мовчала стільки років. Я дивилася на неї уважно, намагаючись знайти в її обличчі ту саму подругу, яку знала завжди, і зрештою запитала, не приховуючи легкої образи в голосі:

— Чому ти приховала від мене правду про себе? Адже ми подруги, Мей.

Мейларія тихо зітхнула. Її плечі трохи опустилися, а погляд знову ковзнув убік, ніби вона навмисно уникала зустрічатися зі мною очима.

— Щоб ти не дивилася на мене з таким подивом і не вважала якоюсь особливою.

Я зітхнула і обійняла Мейларію так само просто, як робила це сотні разів раніше. Її плечі під моїми руками були напружені, але я лише міцніше притиснула її до себе.

— Дурненька, ти особлива просто тому, що моя подруга.

На мить мені здалося, що вона трохи розслабилася, але вже за мить я відчула, що її напруження нікуди не зникло. Мейларія все ще не дивилася на мене, її погляд блукав десь по кімнаті, і в цій впертості було щось болісне.

— Ти все одно тепер будеш вважати мене іншою. А я просто хотіла звичайного життя. Звичайних друзів, звичайного кохання, а не цієї клятої вічності й самотності!

Мейларія раптом вирвалася з моїх обіймів і швидко відійшла до вікна. Я не стала її зупиняти, лише мовчки спостерігала. За склом тягнувся сад тітки Еймелії — знайомий, тихий, укритий білим снігом. Темні ялини піднімалися гострими верхівками до неба, між ними виднілися кущі з яскравими червоними ягодами, що контрастували зі снігом, а серед гілок подекуди розквітали зимові квіти, тендітні, але вперті й стійки, як і всі зимові рослини. Мейларія стояла біля вікна нерухомо, наче намагалася втримати себе в руках, але коли вона трохи повернула голову, я побачила блиск сліз у її очах.

— Ви всі думаєте, що вічне життя — це чудово! — її голос прозвучав з відчаєм, якого я ніколи раніше в ньому не чула. — А я… а я навіть не зможу постаріти разом з тим, кого кохаю! А я дійсно кохаю Варніра… і він мене…

Слова обірвалися. Мейларія повільно сповзла спиною по стіні і сіла на підлогу, притулившись до стіни плечима. Вона затулила обличчя долонями, і я почула тихе схлипування, яке вона, здається, навіть не намагалася приховати.

— Батьки хоча б мають одне одного… — тихіше додала вона крізь сльози. — А в мене немає нікого. Не в дітей же злих богів закохуватись? А інших я не знаю… Та й наче ні в кого з них немає більше дітей, окрім цієї… гадюки…

Я підійшла до Мейларії і присіла поруч із нею. Мені було боляче бачити її такою — розгубленою, зламаною, зовсім не схожою на ту впевнену в собі дівчину, якою вона завжди була. Я обережно торкнулася її рук, намагаючись відвести їх від обличчя, і тихо заговорила, водночас намагаючись підняти її на ноги. Тітка Еймелія теж підступила ближче, простягнувши руку, щоб допомогти. Ми обидві намагалися підвести Мейларію, але вона спочатку навіть не реагувала, наче зовсім втратила сили.

І саме в цей момент, коли в кімнаті ще стояла напружена тиша, пролунав голос Тіларіса. До цього він мовчав, лише уважно спостерігав за всім, що відбувається, але тепер нарешті заговорив.

— Марілла — не гадюка. Вона хороша. Ти її не знаєш, Мейларіє.

Я ще не встигла нічого сказати, як Мейларія раптом різко випросталася. Вона вирвалася з наших рук так несподівано, що я на мить втратила рівновагу. Її очі спалахнули злістю, і вона кількома швидкими кроками підійшла до Тіларіса, схопивши його за одяг.

— Вона — дочка злих богів, які хочуть зруйнувати Ельтанію! Отямся, Тіларісе! Кохання засліпило тобі очі!

Її голос пролунав майже впритул до його обличчя, різкий і гнівний. Але Тіларіс залишався напрочуд спокійним. Він навіть не відсахнувся. Лише м’яко, без грубості, взяв її за зап’ястя й обережно прибрав її руки від себе.

— Я не закоханий в…

Мейларія відступила на крок назад і уважно оглянула його з голови до ніг, її погляд став холодним і майже насмішкуватим.

— Кому ти розповідаєш, смертний? Я бачу тебе наскрізь! Хоч якась користь від того, щоб бути напівбогинею.

Тіларіс на мить замовк, зітхнувши, ніби намагався стримати роздратування.

— Послухай, Мейларіє…

— Це ти мене послухай, Тіларісе! — перебила вона його, різко махнувши рукою. — Якщо ти дійсно її кохаєш, зроби так, щоб вона зі своїми родичами й друзями залишила Ельтанію в спокої. Інакше я знайду спосіб знищити і Маріллу, і всіх п’ятьох богів. Я не дозволю зруйнувати мій світ!

Її слова прозвучали так твердо й рішуче, що в мене мимоволі перехопило подих. Я знала Мейларію давно, але ніколи не бачила її такою злою й водночас рішучою.

— Це і мій світ теж, — Тіларіс відповів спокійно, навіть трохи тихіше, ніж раніше. — Я не хочу його руйнації. І я не знав, що вона така… Зі мною Марілла була хорошою.

Мейларія гірко всміхнулася.

— Марілла — дочка Торалії, богині ілюзій та тіней. Обдурити когось для неї не проблема. Але, на щастя, у вас всіх є я. Я бачу справжню сутність живих істот — хто бог, хто напівбог, хто смертний. Хто злий, хто добрий. Хто кохає, а хто ненавидить. Я бачу все. Коли захочу.

Я мовчки слухала Мейларію, і що більше вона говорила, то сильніше відчувала, наскільки важким тягарем для неї стала ця здатність. Знати про всіх правду, бачити те, що інші не помічають, і водночас не мати змоги жити так само просто, як усі.

— Нам всім треба заспокоїтись, — тітка Еймелія підійшла ближче до них обох і поклала руки на їхні плечі, ніби намагаючись стримати цей спалах емоцій. — Ми на одному боці — на боці Ельтанії.

Мейларія повільно похитала головою. Її голос уже не звучав так різко, але в ньому все ще відчувався глухий біль і тривога.

— Як можна заспокоїтись, коли злі боги руйнують наш світ?  

Тітка Еймелія підійшла до Мейларії ближче і м’яко, але впевнено взяла її за плечі. У її рухах не було поспіху чи роздратування — лише спокійна рішучість людини, яка звикла заспокоювати чужі бурі. Вона обережно підвела Мейларію до дивана і посадила, трохи притиснувши її до спинки, ніби боялася, що та знову зірветься з місця. Потім підійшла до столика, взяла склянку й налила води з глечика. Вода тихо вдарилася об скло, і цей простий звук дивно контрастував з напруженою тишею, що панувала в кімнаті. Тітка Еймелія простягнула склянку Мейларії, і та прийняла її обома руками, ще трохи тремтячими після вибуху емоцій. Вона зробила кілька ковтків, повільно, ніби намагалася разом з водою проковтнути й власний гнів. Тітка Еймелія подивилася на неї уважно і спокійно, а потім сказала: