Розділ 16. Таємниця Мейларії

Я мовчки дивилася на Мейларію, відчуваючи, як у грудях повільно наростає напруга. Вона все ще тримала мою руку, але її пальці були холодні й трохи тремтіли, ніби сама думка про те, що вона збирається сказати, давалася їй непросто. Вона не дивилася на мене, лише вперто відводила погляд убік, на полиці з книгами вздовж стіни, і в цій дивній мовчанці мені почало здаватися, що повітря в кабінеті стало густішим. Тітка Еймелія й Тіларіс теж мовчали, і я відчувала, що всі ми чекаємо одного — щоб Мейларія нарешті заговорила.

— Я теж дочка богів, — її голос здригнувся, коли вона заговорила.

Я кліпнула, на мить навіть не зрозумівши, що саме почула.

— Що?.. Яких ще богів? Про що ти говориш, Мей?

Мейларія нарешті повернула голову і подивилася прямо на мене. Її очі були серйозні, майже сумні, і в них не було ані натяку на жарт чи перебільшення. Вона говорила тихо, але настільки твердо, що від її слів у мене по спині пробіг холодок.

— Мої батьки — Рейнгар і Ліаріель. Ось моя таємниця.

Я дивилася на неї і не могла вимовити жодного слова. Думки в голові наче зупинилися, а потім почали плутатися одна з одною, не складаючись у щось зрозуміле. Мейларія… дочка богів? Та сама Мейларія, з якою ми разом гралися, разом сміялися, разом вигадували безглузді витівки і годинами обговорювали рослини? Вона ж завжди була… просто Мейларією, моєю Мей. Такою самою, як і я. Іноді впертою, іноді різкою, іноді занадто сміливою — але зовсім не схожою на тих величних і недосяжних богів, що живуть у власному вимірі.

Я дивилася на Мейларію й намагалася знайти хоч щось, що раптом зробило б її іншою. Якусь невловиму відмінність. Але переді мною стояла все та сама моя подруга. Хіба що її магічні навички завжди були трохи сильніші за мої, а знання — глибші. Та й то я завжди пояснювала це тим, що Мейларія просто більше часу проводить за книгами.

— Але ж ти була дитиною, росла… — нарешті я змогла зібрати думки настільки, щоб щось сказати. — А боги з’являються відразу дорослими. Як ти можеш бути… богинею, Мей?

Мейларія повільно вдихнула, збираючись щось сказати, але її випередила тітка Еймелія, яка досі мовчки спостерігала за нами з крісла.

— Діти богів народжуються природним шляхом, а не з джерела магії. Тому вони ростуть так само, як і ми. Вони припиняють рости і змінюватись у віці 25 років. Їх зазвичай називають напівбогами. Вони живуть так само довго, як і звичайні боги, й володіють такою ж сильною магією, — вона повернулась до Мейларії, яка мовчки на неї дивилась, певно здивована такими знаннями. — Я ж все вірно кажу, Мейларіє?

Мейларія кивнула. І в ту ж мить у мене в голові раптом почали складатися в одну картину десятки дрібниць, на які я раніше не звертала уваги. Чому вона ніколи не ходила в храми. Чому ніколи не говорила про своїх батьків і не знайомила мене з ними. І чому вона іноді так дивно говорила про богів… не як про далеких, недосяжних істот, а як про когось, кого сприймаєш досить буденно.

Я раптом згадала одну нашу розмову — про вічне життя і кохання. Тоді Мейларія з таким сумом розмірковувала про вічне життя богів і про те, як неможливо бути поруч із людиною, яка старіє і зрештою помирає. Я ще тоді подумала, що вона просто занадто драматизує і сприймає близько до серця проблеми богів.

Тепер же я розуміла, що для неї це ніколи не було чимось далеким. Це була її власна реальність.

Я повільно повернулася до Мейларії, усе ще намагаючись осмислити почуте. Усередині мене боролися різні емоції — здивування, розгубленість, але разом з тим і тихий біль від того, що Мейларія мовчала стільки років. Я дивилася на неї уважно, намагаючись знайти в її обличчі ту саму подругу, яку знала завжди, і зрештою запитала, не приховуючи легкої образи в голосі:

— Чому ти приховала від мене правду про себе? Адже ми подруги, Мей.

Мейларія тихо зітхнула. Її плечі трохи опустилися, а погляд знову ковзнув убік, ніби вона навмисно уникала зустрічатися зі мною очима.

— Щоб ти не дивилася на мене з таким подивом і не вважала якоюсь особливою.

Я зітхнула і обійняла Мейларію так само просто, як робила це сотні разів раніше. Її плечі під моїми руками були напружені, але я лише міцніше притиснула її до себе.

— Дурненька, ти особлива просто тому, що моя подруга.

На мить мені здалося, що вона трохи розслабилася, але вже за мить я відчула, що її напруження нікуди не зникло. Мейларія все ще не дивилася на мене, її погляд блукав десь по кімнаті, і в цій впертості було щось болісне.

— Ти все одно тепер будеш вважати мене іншою. А я просто хотіла звичайного життя. Звичайних друзів, звичайного кохання, а не цієї клятої вічності й самотності!

Мейларія раптом вирвалася з моїх обіймів і швидко відійшла до вікна. Я не стала її зупиняти, лише мовчки спостерігала. За склом тягнувся сад тітки Еймелії — знайомий, тихий, укритий білим снігом. Темні ялини піднімалися гострими верхівками до неба, між ними виднілися кущі з яскравими червоними ягодами, що контрастували зі снігом, а серед гілок подекуди розквітали зимові квіти, тендітні, але вперті й стійки, як і всі зимові рослини. Мейларія стояла біля вікна нерухомо, наче намагалася втримати себе в руках, але коли вона трохи повернула голову, я побачила блиск сліз у її очах.

— Ви всі думаєте, що вічне життя — це чудово! — її голос прозвучав з відчаєм, якого я ніколи раніше в ньому не чула. — А я… а я навіть не зможу постаріти разом з тим, кого кохаю! А я дійсно кохаю Варніра… і він мене…

Слова обірвалися. Мейларія повільно сповзла спиною по стіні і сіла на підлогу, притулившись до стіни плечима. Вона затулила обличчя долонями, і я почула тихе схлипування, яке вона, здається, навіть не намагалася приховати.

— Батьки хоча б мають одне одного… — тихіше додала вона крізь сльози. — А в мене немає нікого. Не в дітей же злих богів закохуватись? А інших я не знаю… Та й наче ні в кого з них немає більше дітей, окрім цієї… гадюки…