Розділ 16.1. Таємниця Мейларії

Я мовчки дивилася на Мейларію, відчуваючи, як у грудях повільно наростає напруга. Вона все ще тримала мою руку, але її пальці були холодні й трохи тремтіли, ніби сама думка про те, що вона збирається сказати, давалася їй непросто. Вона не дивилася на мене, лише вперто відводила погляд убік, на полиці з книгами вздовж стіни, і в цій дивній мовчанці мені почало здаватися, що повітря в кабінеті стало густішим. Тітка Еймелія й Тіларіс теж мовчали, і я відчувала, що всі ми чекаємо одного — щоб Мейларія нарешті заговорила.

— Я теж дочка богів, — її голос здригнувся, коли вона заговорила.

Я кліпнула, на мить навіть не зрозумівши, що саме почула.

— Що?.. Яких ще богів? Про що ти говориш, Мей?

Мейларія нарешті повернула голову і подивилася прямо на мене. Її очі були серйозні, майже сумні, і в них не було ані натяку на жарт чи перебільшення. Вона говорила тихо, але настільки твердо, що від її слів у мене по спині пробіг холодок.

— Мої батьки — Рейнгар і Ліаріель. Ось моя таємниця.

Я дивилася на неї і не могла вимовити жодного слова. Думки в голові наче зупинилися, а потім почали плутатися одна з одною, не складаючись у щось зрозуміле. Мейларія… дочка богів? Та сама Мейларія, з якою ми разом гралися, разом сміялися, разом вигадували безглузді витівки і годинами обговорювали рослини? Вона ж завжди була… просто Мейларією, моєю Мей. Такою самою, як і я. Іноді впертою, іноді різкою, іноді занадто сміливою — але зовсім не схожою на тих величних і недосяжних богів, що живуть у власному вимірі.

Я дивилася на Мейларію й намагалася знайти хоч щось, що раптом зробило б її іншою. Якусь невловиму відмінність. Але переді мною стояла все та сама моя подруга. Хіба що її магічні навички завжди були трохи сильніші за мої, а знання — глибші. Та й то я завжди пояснювала це тим, що Мейларія просто більше часу проводить за книгами.

— Але ж ти була дитиною, росла… — нарешті я змогла зібрати думки настільки, щоб щось сказати. — А боги з’являються відразу дорослими. Як ти можеш бути… богинею, Мей?

Мейларія повільно вдихнула, збираючись щось сказати, але її випередила тітка Еймелія, яка досі мовчки спостерігала за нами з крісла.

— Діти богів народжуються природним шляхом, а не з джерела магії. Тому вони ростуть так само, як і ми. Вони припиняють рости і змінюватись у віці 25 років. Їх зазвичай називають напівбогами. Вони живуть так само довго, як і звичайні боги, й володіють такою ж сильною магією, — вона повернулась до Мейларії, яка мовчки на неї дивилась, певно здивована такими знаннями. — Я ж все вірно кажу, Мейларіє?

Мейларія кивнула. І в ту ж мить у мене в голові раптом почали складатися в одну картину десятки дрібниць, на які я раніше не звертала уваги. Чому вона ніколи не ходила в храми. Чому ніколи не говорила про своїх батьків і не знайомила мене з ними. І чому вона іноді так дивно говорила про богів… не як про далеких, недосяжних істот, а як про когось, кого сприймаєш досить буденно.

Я раптом згадала одну нашу розмову — про вічне життя і кохання. Тоді Мейларія з таким сумом розмірковувала про вічне життя богів і про те, як неможливо бути поруч із людиною, яка старіє і зрештою помирає. Я ще тоді подумала, що вона просто занадто драматизує і сприймає близько до серця проблеми богів.

Тепер же я розуміла, що для неї це ніколи не було чимось далеким. Це була її власна реальність.

_________

Ось ми і дізналися таємницю Мейларії. Очікували чи ні? Як думаєте, як відреагує Ері на це зізнання?