Розділ 15.1. Хто така Марілла?

Дорога до Мірантії минула швидше, ніж я очікувала. Я сиділа в санях мовчки, дивлячись перед собою, і намагалася не звертати уваги на Маріллу поруч. Вона поводилася спокійно, навіть трохи зацікавлено роздивлялася все навколо, ніби ця подорож була для неї просто приємною прогулянкою. Торнхельд кілька разів намагався заговорити зі мною, але я відповідала коротко й сухо, не бажаючи показувати, що мене гризе ціла купа суперечливих думок. Ревнощі, підозра, роздратування — усе це змішалося так щільно, що розібратися в власних почуттях ставало дедалі важче.

Коли ми нарешті дісталися дому тітки Еймелії, я відчула полегшення. Я завжди любила це місце. Тут було затишно і кожен раз, коли ми приїжджали сюди з батьком, мене зустрічали так, ніби я була частиною їхньої родини.

Щойно ми зайшли в дім, як тітка Еймелія вийшла до нас назустріч. Вона зовсім не змінилася з нашої останньої зустрічі: все те ж акуратно зібране каштанове волосся, у якому вже з’явилися сріблясті пасма, такі ж яскраві зелені очі, що завжди дивилися уважно й тепло. Побачивши мене, вона одразу усміхнулася і простягнула руки.

— Еріліфеє! Рада тебе бачити. Давно ти в мене не була.

Вона привітала й Торнхельда, а потім запросила нас усередину, одразу ж почавши говорити про чай, печиво і свіжий пиріг, який щойно вийняли з печі. Але коли Торнхельд представив Маріллу як свою наречену, на обличчі тітки Еймелії на мить промайнуло легке здивування. Воно було майже непомітним — інша людина, можливо, навіть не звернула б уваги. Та я знала тітку Еймелію достатньо добре, щоб помітити цю коротку паузу. Вона швидко опанувала себе, привіталася з Маріллою, але водночас кинула короткий погляд на свого сина. Тіларіс, що стояв неподалік, у відповідь лише знизав плечима, ніби теж не мав пояснення тому, що відбувається.

Цей обмін поглядами не вислизнув від мене. Я відчула, як у голові одразу з’являються нові запитання, але зараз був явно не той момент, щоб їх ставити.

Нас провели до великої кімнати, де вже накрили стіл для чаю. За столом сиділи Еймелія, її чоловік Ангальд і молодші діти — Майтіра та Тіларіс. На відміну від старшої Соліри вони були неодружені й жили разом з батьками. Атмосфера за столом була спокійною, як і завжди тут. Чай розливали по чашках, передавали одне одному тарілки з печивом і шматками пирога, і розмова плавно перейшла на звичайні ввічливі теми. Я зробила ковток чаю і, усміхнувшись тітці Еймелії, запитала:

— Як Соліра, тітонько Еймеліє? Як ваші онуки?

Тітка Еймелія зітхнула — втомлено, але з тією м’якою усмішкою, яка з’являється, коли говорять про дітей.

— Приїжджали на тому тижні. Дім догори дриґом. Але я вже сумую за ними.

Ми ще трохи поговорили про сімейні справи, про дітей Соліри, про те, як швидко вони ростуть і скільки галасу здатні влаштувати в одному будинку. Розмова була легкою, але я відчувала, що Еймелія уважно придивляється до нас із Торнхельдом, ніби чекає, коли ж ми нарешті скажемо те, заради чого приїхали. Після короткого ланчу вона відставила чашку й подивилася на мене трохи пильніше.

— Ви ж не просто чай до мене приїхали випити?

Я ледь помітно кивнула в бік Марілли, даючи зрозуміти, що говорити при ній не варто.

— Є розмова.

Еймелія зрозуміла натяк миттєво. Вона навіть не стала нічого перепитувати, лише повернулася до своїх дітей.

— Майтіро, Тіларісе, розважте гостю.

Майтіра одразу ж весело всміхнулася Маріллі, підхопивши якусь легку тему, а от Тіларіс мав пригнічений вигляд і якось дивно подивився на Торнхельда. Ніколи його таким не бачила. Але виясняти, що з ним не було часу. Ми мали поговорити з тіткою Еймелією, тому пішли за нею до її кабінету.

Кімната була знайома мені з дитинства: полиці з книгами, великий стіл біля вікна, м’який диван і глибокі крісла. Я сіла поруч із Торнхельдом на диван, а тітка Еймелія влаштувалася у своєму кріслі й одразу подивилася на нас уважним, діловим поглядом.

— Що ж, розповідайте про мету вашого візиту.

Торнхельд почав без зайвих вступів:

— Злі боги знову хочуть захопити Ельтанію. А мій батько й слухати не хоче про проблеми. Він вірить не тим людям.

Тітка Еймелія відповіла спокійно:

— Я навіть не здивована. Недгальд завжди був таким. Але до чого тут я?

— Мені потрібна підтримка. Таємна, — Торнхельд понизив голос, ніби боявся, що нас хтось може підслухати. — Люди, які б могли чатувати біля порталів — щоб їх не руйнували.

Тітка Еймелія навіть не задумалася над відповіддю.

— Без питань. Ти можеш розраховувати на мене, Торнхельде, — і повернулася до мене. — А що твій батько, Ері? Він підтримує конунга чи здоровий глузд?

Я не стримала усмішки.

— Він з нами, тітонько Еймі. Він бачив на власні очі й кристали, які розтоплюють сніг, і чужу магію відчув.

— Добре. Розкажіть мені детально, що вам відомо.

Ми з Торнхельдом розповіли тітці Еймелії все, що знали. Я описала їй дивні кристали, які ми знайшли в лісі, їхню здатність розтоплювати сніг і те, як тато відчув чужу магію. Торнхельд додав те, що ми дізналися від Рейнгара: про богів із інших світів, про їхні сили, про те, що вони вже намагаються впливати на Ельтанію. Ми говорили довго, не пропускаючи жодної деталі — ні про підозри щодо шпигунів у палаці, ні про дивне джерело з чужою магією.

Тітка Еймелія слухала уважно, не перебиваючи. Інколи вона ледь нахиляла голову, інколи задумливо стискала пальці на підлокітниках крісла, але жодного разу не поставила під сумнів наші слова. Коли ми закінчили, вона кілька секунд мовчала, обдумуючи почуте.

Потім вона сказала, що в найближчі дні знайде людей — тих, кому можна довіряти. Людей, які тихо і без зайвого розголосу зможуть стежити за порталами і не допустити, щоб їх зруйнували. Голос тітки Еймелії звучав спокійно й упевнено, і я раптом відчула, що ми зробили правильну річ, приїхавши саме до неї.