Розділ 14.2. Пошук союзників

Наступного ранку відразу після сніданку я вийшла за ворота замку — хотілося швидше побачити Торнхельда. Зо п’ять хвилин очікування і я побачила вдалині його сани. Від однієї думки, що зараз я його побачу, на серці стало тепліше. Але вже за мить радість змінилася здивуванням. У санях сиділо двоє. Окрім Торнхельда там була і Марілла.

Я завмерла на місці й відчула, як брови самі піднімаються вгору. Очі, мабуть, стали круглі, мов у сови. Ми ж збиралися їхати до тітки Еймелії вдвох. Ніхто не казав, що це буде маленька королівська прогулянка з нареченою принца.

Марілла сиділа в санях з прямою спиною, ліниво оглядаючи наші володіння. Вона мала бездоганний вигляд — акуратно вкладене волосся, ідеальна сукня, ледь помітна усмішка, ніби ця поїздка була найприроднішою річчю у світі. Від цього мені стало ще більш не по собі.

У цей момент з дому якраз вийшов тато. Я миттєво повернулася до нього і почала показувати очима й руками все, що тільки могла: кивнула в бік саней, зробила значущий погляд на Маріллу, а потім — на Торнхельда. Тато кілька секунд дивився на мене з виразом легкого здивування, але, на щастя, мої натяки зрозумів. І неквапливо підійшов до саней, щоб поговорити з Маріллою.

Скориставшись моментом, я схопила Торнхельда за рукав і потягнула трохи вбік, подалі від саней. Коли ми відійшли настільки, щоб нас не почули, я сердито прошипіла:

— Як це розуміти, Торне? Навіщо ти її привіз?

Торнхельд важко зітхнув, ніби зарані знав, що відповідь мені не сподобається.

— Батько наполіг. Вона йому наскаржилася, що я постійно пропадаю і мало часу їй приділяю. Коли вона дізналася, що я їду саме в Мірантію, то так просила взяти з собою, що я не зміг відмовити.

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля злості. І навіть сама не могла зрозуміти, на що саме. На те, що Марілла взагалі тут? Чи на те, що вона може виявитися шпигункою? Ці дві думки так тісно переплелися, що відокремити їх одна від одної було майже неможливо.

— А якщо вона шпигунка? — тихо, але різко спитала я. — Як при ній говорити?

Торнхельд був абсолютно спокійним. Ніби в нього вже був точний план.

— Я не збираюсь при ній розмовляти з Еймелією. Думаю, Майтіра чи Тіларіс цілком можуть розважити її розмовами, поки ми обговоримо з Еймелією справи.

Я розуміла, що це справді може спрацювати. Майтіра вміє говорити без упину, а Тіларіс — слухати так уважно, що будь-хто забуде про все інше. Але це ніяк не допомагало мені позбутися роздратування. Бо Марілла все одно їде з нами. І Торнхельду, очевидно, доведеться поводитися з нею як із нареченою — уважно, ввічливо, турботливо. Від самої думки про це в мене всередині щось неприємно стиснулося.

Я примружилася й уїдливо запитала:

— Я так розумію, що заручини ти теж розривати не збираєшся?

— Ти ж мені нічого не обіцяєш.

Торнхельд хитрувато усміхнувся. Та він знущається?! Це стало останньою краплею. Я штовхнула його в груди, щоб пройти повз.

— Та йди ти!

— Куди? — зі сміхом кинув він мені вслід.

Я різко обернулася.

— В сани!

Торнхельд тихо засміявся, але слухняно пішов до саней. Я теж забралася всередину, намагаючись не дивитися ні на нього, ні на Маріллу. Тато вже закінчив свою ввічливу розмову і відійшов убік, дозволяючи нам вирушати.

І ми поїхали. Сани ковзнули вперед, і наш замок повільно залишився позаду. Попереду лежала дорога через Крижаний ліс — до Мірантії, де жила давня подруга мого батька, Еймелія Селінарі. І я чомусь відчувала, що ця поїздка буде значно складнішою, ніж ми планували.