Розділ 14.1. Пошук союзників

Я підняла голову й ще раз подивилася на джерело. Воно тихо коливалося, наче живе, відкидаючи на стіни печери яскраві відблиски. Думка про Мейларію знову боляче кольнула. Вона була моєю подругою стільки років, але останнім часом я все частіше ловила себе на відчутті, що знаю про неї значно менше, ніж думала. Її слова, її таємниці, її дивна впевненість у тому, що вона знає більше, ніж інші… Усе це починало виглядати підозріло. Я не розуміла, що саме мене турбує. Але відчуття було дуже чітке — щось тут не так.

Я повільно зітхнула й провела рукою по холодній кам’яній стіні, ніби намагаючись повернутися до реальності після всіх цих розмов про богів, шпигунів і руйнування світів.

— Нам треба знайти Мейларію, — сказала я нарешті.

Торнхельд перевів погляд із джерела на мене. На його обличчі з’явилася тінь занепокоєння.

— Думаєш, вона просто зараз щось утне?

— Мейларія щойно заявила, що зробить усе по-своєму, — відповіла я. — І, чесно кажучи, я боюся навіть уявляти, що саме вона мала на увазі.

Я рушила до виходу з печери. Позаду залишалося дивне сяйво джерела, мов мовчазне нагадування про все, що ми щойно дізналися. Коли ми вийшли з печери, я мимоволі зупинилася й подивилася на стежку. Ні Мейларії, ні навіть слідів її присутності не було видно.

— Куди вона так швидко втекла? — я озирнулася довкола. Тут навіть слідів саней не було. Не прийшла ж вона пішки?

— Сам не можу зрозуміти, — Торнхельд знизав плечима.

— Не могла ж вона розтанути в повітрі, як Рейнгар?

— Мені здається, що Мейларія і не на таке здатна, — пирхнув принц, киваючи мені на сани — час було повертатись.

— Тобі вона ніколи не подобалась, — пробурчала я, залізаючи в сани.

— Та не те щоб… — Торнхельд сів поруч — надто близько. — Вона хороша дівчина, але таємнича. Я навіть боюся уявити, що в неї в голові відбувається. Не хочу, щоб вона тебе до біди довела.

Торнхельд обережно взяв мене за руку, ніжно провів великим пальцем по шкірі. І важко зітхнув.

— В мене є голова на плечах, Торне. Не хвилюйся.

— Та як мені за тебе не хвилюватись? — Торнхельд рвучко схопив мене за плечі і розвернув до себе. Наші погляди зустрілись. Не знаю, що він побачив в моєму, можливо, розгубленість, яку я зараз відчувала, але його погляд був сумний. — Знаю я твою голову, Ері. І не тільки голову. Є ще й інша частина тіла, яка в тебе занадто полюбляє пригоди.

Тут він мав рацію. Я дійсно не могла жити без пригод. Але в своє виправдання маю сказати — останнім часом я намагалася думати перш, ніж кудись лізти.

— Я не буду шукати неприємностей, Торне. Принаймні, свідомо.

Торнхельд відпустив мої плечі і торкнувся кісточками пальців моєї щоки. Всередині все перевернулося, затріпотіло, потягнулося до нього. Але цього разу я не збиралася дозволяти йому мене цілувати. Не тому що не хотіла — хотіла! Навіть дуже. Але Торнхельд має зрозуміти: я не іграшка. Хоче мене цілувати — нехай розірве заручини.

— Зупинись, — я м’яко, але рішуче прибрала його руку від моєї щоки.

— Ері… — Торнхельд прибрав руку, але дивився на мене з таким сумом, що я ледь не здалася.

— Я тобі вже сказала: я не іграшка, — я говорила тихо, повільно, бо боялася, що коли заговорю голосніше — розплачусь.

— Ти не іграшка, Ері, — Торнхельд похитав головою. — Ніколи нею не була.

— В тебе є наречена, — нагадала я.

— Бо ти досі не попросила відмінити заручини.

— А я маю просити?! — я спалахнула. Голос зрадницьки затремтів, на очах з’явилися сльози. Я відвернулась. Не хотіла, щоб він бачив мої сльози. — Це ти мав би вирішити, хто тобі потрібен. А то всівся на двох стільцях одночасно і радієш життю.

Торнхельд обережно поклав руки на мої плечі. Я різко смикнулася, намагаючись їх скинути, але принц підсунувся ближче і обійняв мене, увіткнувшись носом у волосся ззаду.

— Ері, люба, зрозумій, я ж не звичайний хлопець, — його тихий голос прозвучав в мене біля вуха — і від цього стало трохи лоскотно, а ще дивно тепло. Ніби мене щось зігріло зсередини. — В мене є обов’язки. Якби я не був принцом — ці заручини ніколи б не відбулися. Я не можу просто так сказати батькові, що не хочу одружуватись з Маріллою. Я повинен надати йому вагомі причини. І нову наречену. Інакше він так і буде правити. Поки не помре.

Торнхельд замовк, але не відпустив. А я нарешті почала усвідомлювати, чому він так поспішає зі шлюбом. Але все ж дозволила йому сказати це самому.

— Тато довіряє не тим людям. Він приймає неправильні рішення. Коли я одружусь — він передасть трон мені. І тоді я зможу врятувати Ельтанію. Розумієш, Ері? 

Я розуміла. А він, схоже, не розумів, що я вже згодна сказати йому «так», але тільки коли він буде вільний. Невже Торнхельд не відчуває, що мої почуття до нього змінились після того, самого першого його поцілунку?

— Я розумію тільки те, що ти в мені сумніваєшся, Торне, — я важко зітхнула і вивільнилася з його обіймів. — Відвези мене додому. Я хочу якнайшвидше зайнятися знайденими рослинами.

Торнхельд нічого не відповів. Він спрямував гелеонів знайомою дорогою. Ми їхали мовчки. Вже все сказали, що могли. Тільки біля мого замку, допомагаючи злізти з саней, Торнхельд знову заговорив.

— Нам потрібні союзники. Хтось, хто погодиться діяти таємно від батька. Є ідеї?

Я дорогою якраз думала про це. І вже знала, хто може погодитися.

— Так. Думаю, можна поговорити з тіткою Еймелією. Вона саме та людина, яка буде стояти за правду.

— Тоді я завтра за тобою знову заїду? — Торнхельд усміхнувся — легко, невимушено, але очі видали його. В них не було радості, був лише сум. Але я не збиралася його втішати — сам винен.

— Так, — кивнула я, відповідаючи такою ж усмішкою — ніби між нами все було добре.

Ми стримано попрощалися і Торнхельд поїхав. Я довго дивилася йому вслід — поки він не перетворився на малесеньку темну цятку, а потім розвернулася і попрямувала додому.