Розділ 13.2. Розмова з Рейнгаром

Я ще хвилину мовчала, очікуючи, що Торнхельд усе ж щось скаже. У печері стояла дивна, важка тиша, порушувана тільки тихим потріскуванням чужої магії в кам’яному джерелі. Жовтувате світло коливалося, ніби полум’я, і від цього вся печера здавалася неспокійною, наче живою. Нарешті Торнхельд заговорив, його голос звучав спокійно, але впевнено.

— Так, Рейнгаре, мабуть, ізоляція — все ж не вихід. Але вас двоє, а їх п’ять. Як ви з Ліаріель плануєте їх перемогти?

Рейнгар зітхнув. Я навіть здивувалася, наскільки по-людськи це виглядало. Він провів долонею по обличчю, ніби намагаючись зігнати втому, яка, здавалося б, не могла торкатися богів.

— А Ліаріель і не планує. Вона якраз хоче заблокувати портали. Знову. Я намагаюся знайти якесь рішення, що влаштувало б нас обох і не нашкодило Ельтанії, але поки що нічого не вдається.

Торнхельд задумливо примружився.

— У будь-якому випадку спочатку треба вигнати всіх чужих. І зупинити руйнування, які вони спричинили. Є ідеї щодо цього?

— Ми з Ліаріель можемо знову наповнити магією портали і повернути сніг туди, де він розтанув, — відповів Рейнгар. — Але злі боги знову будуть підкладати свої кристали. Ворогів надто багато, а нас всього… — він раптом зробив дивну паузу, — двоє. Потрібна допомога.

Торнхельд спитав майже одразу, ніби не помітив тої паузи. Але я помітила. І запам’ятала.

— Яка саме?

— Треба виставити варту біля порталів і джерел магії, особливо мертвих. Так ми зможемо їх захистити.

Я побачила, як на обличчі Торнхельда з’явився важкий вираз. Він повільно зітхнув, ще раз подивився на джерело, а потім знову перевів погляд на бога.

— Батько не вірить у серйозність проблеми. Йому доповідають, що все добре. А в мене немає такої влади, щоб виставляти варту від власного імені. Хіба що можу попросити власних охоронців, але їх небагато.

Рейнгар трохи нахилив голову, і в його погляді з’явилася уважність, ніби він розумів більше, ніж ми. Але не все хотів говорити.

— Схоже, у твого батька є шпигун від чужих богів. Бо тільки він міг би навіювати йому подібні думки. Є ідеї, хто б це міг бути?

Торнхельд відповів так швидко, що стало зрозуміло — ця думка давно сиділа в його голові.

— Маркіл Тігатурі, королівський вчений. Він всього кілька років у нас і має досить великий вплив на батька.

Мейларія, яка досі мовчала, раптом посміхнулася якоюсь гострою, колючою посмішкою.

— І його мила племінниця теж підозріла. Я відчула в ній…

Вона не встигла договорити. Торнхельд різко повернувся до неї, і в його голосі вперше за весь цей час прозвучала злість.

— Марілла — хороша дівчина. Вона не втручається в королівські справи. Не треба її сюди вплутувати, Мейларіє.

Мейларія миттєво спалахнула. В неї була своя думка щодо нареченої принца.

— Звісно, хороша! Вона ж твоя наречена! А я знаю, хто вона насправді!

Я відчула, як у грудях неприємно стислося. Суперечка раптом стала надто гострою, надто особистою. І хоч мені теж не подобалась Марілла, але я вважала неправильним звинувачувати її в усіх бідах лише через особисту неприязнь. Я швидко підійшла до подруги й поклала руку їй на плече.

— Мейларіє, заспокойся. Не треба нічого поганого про неї вигадувати.

Вона різко скинула мою руку, в її очах спалахнула образа.

— Ти не розумієш, Ері! Ніхто мене не хоче слухати! От зроблю все по-своєму — будете знати, як мене ігнорувати!

І не чекаючи відповіді, вона розвернулася й швидко пішла геть, прямуючи до темного тунелю, який вів до виходу з печери.

— Мейларіє, зупинися! — гукнув її Рейнгар.

Але вона навіть не озирнулася.

— Та йди ти!

Її голос луною прокотився по печері й швидко стих у темряві тунелю.

Я застигла на місці, не вірячи почутому. Ми з Торнхельдом одночасно перезирнулися — в наших поглядах було однакове здивування. Мейларія щойно грубо відмахнулася від бога. Не від звичайної людини, навіть не від королівської особи, а від самого бога!

Я повільно перевела погляд на Рейнгара, очікуючи побачити гнів. Навіть найсправедливіші боги не люблять такої зневаги. Але Рейнгар не сердився. Він просто стояв, дивлячись у темряву тунелю, де щойно зникла Мейларія. В його очах не було ані злості, ані обурення. Лише спокій… і дивний, тихий сум.

Рейнгар якийсь час мовчав. Він дивився на джерело, де чужа магія повільно коливалася, ніби жила власним життям, а тоді перевів погляд на нас із Торнхельдом. У його очах не було ні гніву, ні роздратування — тільки втома і тихе, серйозне очікування. Мені раптом здалося, що він дивиться на нас не просто як на людей, які випадково опинилися поруч, а як на тих, кому доведеться щось вирішувати.

— Вам потрібно щось зробити, — сказав він спокійно. — Говорити з людьми, шукати підтримки. І спостерігайте уважно за тим вченим. Можливо, він дійсно шпигун.

Я глянула на Торнхельда. Принц трохи насупився, обдумуючи ці слова, і через мить відповів, повільно підбираючи слова, ніби не хотів сказати зайвого:

— Це я можу зробити. Але проти мого батька мало хто піде. Та і я сам не хочу йти проти нього. Я його люблю і поважаю, навіть попри неправильні рішення.

Рейнгар ледь помітно кивнув. У його погляді з’явилося розуміння, таке спокійне й тепле, ніби він чув подібні слова вже багато разів.

— Я знаю. Але тобі й не треба йти проти нього, Торнхельде. Просто допоможи йому побачити правду. І допоможи захистити наш світ. Ти той, хто буде володіти Ельтанією після батька. Цей світ такий же твій, як і мій. Не підведи мене, Торнхельде. Я на тебе розраховую.

Торнхельд серйозно кивнув. У його обличчі з’явилася твердість, якої я раніше не помічала.

— Я зроблю все можливе, Рейнгаре.

Після цього Рейнгар перевів погляд на мене. Його погляд став зовсім іншим — м’якшим, теплішим. У ньому було щось майже батьківське, від чого я раптом відчула себе ніяково, ніби мене похвалили за щось, чого я насправді не заслуговувала.