Розділ 13.1. Розмова з Рейнгаром

Я здивовано дивилася на Рейнгара, не одразу усвідомлюючи, що бачу перед собою справжнього бога, а не примару, народжену цією дивною печерою. Він був цілком реальним — високий, спокійний, з тією незворушною впевненістю, яка властива лише істотам, що живуть значно довше за людей.

Я інстинктивно зробила крок назад, ближче до Торнхельда, і схопила його за руку. Я не відчувала страху — Рейнгар був втіленням мудрості і доброти. Але розгубленість накрила мене хвилею. За все життя я бачила наших богів лише під час ритуалів у храмі, коли переносилася у їх особливий вимір. Востаннє це сталося років п’ять тому. І тоді це було щось урочисте, віддалене, майже символічне. А зараз він стояв переді мною так само реально, як Торнхельд і Мейларія.

А ось Торнхельд, на відміну від мене, не розгубився. Він лише злегка випрямив плечі й спокійно подивився на Рейнгара.

— І чим Мейларія заслужила таку честь?

Рейнгар відповів без тіні роздратування, ніби питання було цілком природним.

— Бо вона єдина, хто переймається долею Ельтанії.

Торнхельд тихо хмикнув.

— Ми теж переймаємось. Тому ми тут. Може, і нам розкажеш, Рейнгаре, що тут відбувається?

Бог повільно підійшов ближче. Його кроки були тихими, але від кожного з них у мене з’являлося дивне відчуття, ніби саме повітря слухняно відступало перед ним.

— Може і розкажу. Відбувається тут те, що п’ятірка богів, які вже намагалися нас з Ліаріель знищити, знову вирішили напасти. Але тепер вони діють хитріше.

До нас підійшла Мейларія. Я помітила, що подруга мала на диво напружений вигляд. Вона намагалася триматися так само впевнено, як і раніше, але її погляд раз по раз ковзав до Рейнгара, і в цьому погляді було щось, чого я ніколи раніше не бачила — нервовість, змішана з якимось внутрішнім очікуванням.

— Я вже говорила їм про богів, — сказала вона.

Рейнгар повернувся до неї. Я очікувала суворості або хоча б холодної стриманості, але натомість у його погляді з’явилася дивна м’якість.

— Будь ласка, Мей, не перебивай.

Я мимоволі кліпнула, здивована почутим. Рейнгар назвав її скороченим ім’ям. Боги зазвичай так не робили. Вони зверталися до смертних на повне ім’я. Ця маленька деталь раптом здалася мені дуже дивною, але часу розмірковувати не було. Рейнгар уже знову дивився на нас.

— Сіалії за допомогою Торалії вдалося непомітно пробратися в Ельтанію і розповсюдити свої кристали, що нагрівають землю і змушують сніги танути, а рослини гинути. Якщо ви не знаєте, — Рейнгар глянув спочатку на мене, потім на Торнхельда, — Торалія — богиня ілюзій та тіней зі світу Теневрія. Вона вміє майстерно приховувати свої діяння і тому дуже небезпечна.

Я мимоволі стиснула руку Торнхельда сильніше. Перед очима раптом спливла та знищена галявина, мертві рослини, що лежали під талим снігом, і ті три маленькі, ледь живі рослинки, які ми врятували. І тепер ставало зрозуміло, що це була лише крихітна частина того, що відбувається з нашим світом.

Я ще деякий час мовчки дивилася на жовтувате сяйво джерела, намагаючись упорядкувати думки. Слова Рейнгара звучали спокійно, навіть буденно, але за ними стояло щось значно страшніше, ніж просто дивна магія в печері. Якщо він мав рацію, наш світ опинився перед загрозою, про яку більшість ельтанійців навіть не здогадувалася. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як у грудях повільно зростає тривога, і все ж наважилася заговорити з богом.

— Але навіщо їм руйнувати наш світ?

Рейнгар відповів без вагань, ніби це питання ставили йому вже безліч разів.

— Бо ми ще з початку часів ворогуємо. Не всі боги добрі й справедливі. Деяким світам покровительствують злі боги. Вони підкорюють чужі світи, витягують з них магію, руйнують їх, а добрих богів вбивають. Поки портали до інших світів були заблоковані — ми були в безпеці. Але тепер вже ні.

Його слова холодком пройшлися по спині.

— Але чому тільки зараз? Адже портали розблокували вісімнадцять років тому.

Рейнгар знизав плечима — дивний жест для бога, але в ньому було щось по-людськи просте.

— Цього я не знаю. Можливо, чекали, поки ми розслабимось. Можливо, були зайняті іншими світами.

Торнхельд нарешті відірвав погляд від джерела магії, на яке дивився останні кілька хвилин, й звернувся до Рейнгара.

— Може, краще знову заблокувати портали?

Рейнгар повільно похитав головою.

— Тут є їх люди. Не тільки люди Сіалії, а й інших богів. Вони діють таємно завдяки Торалії — вона приховує від ельтанійців їх магію. Але джерело сховати складно. Воно має поширювати магію, тому вони знайшли місце, де їх би ніхто не помітив. Але припустились помилки. Через неробочі портали люди почали їздити цим шляхом. Отже, поки ми не знайдемо всіх людей чужих богів — блокувати портали немає сенсу. А далі… — він на мить замовк, дивлячись на нас уважно й пильно. — Я вважаю, що нам потрібно дати відсіч богам, а не сидіти постійно в ізоляції.

У печері запала тиша. Лише жовтувате світло джерела тихо тремтіло, відбиваючись на вологих кам’яних стінах. Здавалося, навіть сама печера прислухалася до цих слів.

І я раптом зрозуміла, що Рейнгар дивиться просто на мене. Не на Торнхельда. На мене. І тоді до мене дійшло: він чекає відповіді. У мене вона була. Але сказати її вголос було страшно. Я була звичайною людиною — я краще розумілася на рослинах, ніж на війнах богів.

Я несвідомо стиснула пальці Торнхельда сильніше й перевела погляд на нього, сподіваючись, що принц заговорить першим. Що він скаже щось розумне, рішуче, королівське. Але Торнхельд мовчав. Він задумливо дивився на джерело магії, на це дивне жовтувате сяйво, яке нагадувало полум’я, замкнене у кам’яному колі. Його обличчя було серйозним і зосередженим, ніби він намагався скласти у голові складну мозаїку. І від цього мовчання мені стало ще неспокійніше.