Розділ 12.3. Сліди присутності чужих богів

Ми вийшли з тунелю в широку печеру, і я мимоволі завмерла. Простір раптово розкрився над нами високим склепінням, камінь здіймався вгору нерівними арками, з яких звисали довгі сталактити. Повітря тут було сухішим, ніж у проході, але густішим — насиченим магією так, що вона відчувалася на шкірі тонким поколюванням.

У центрі печери було джерело. Старе. Кам’яні бортики навколо нього були обтесані грубо, подекуди вкриті тріщинами, ніби їх створили дуже давно й давно ж не доглядали. За формою джерело нагадувало невеликий басейн — круглий, не глибокий, з рівними краями. Але всередині не було води. Там жила магія. Вона танцювала, повільно переливалася, мов дикий вогонь. Слабке жовтувате сяйво тремтіло, пульсувало, інколи спалахувало помаранчевими іскрами.

Я відпустила руку Торнхельда й зробила кілька кроків уперед. Серце билося гучно, але я намагалася рухатися обережно, ніби боялася сполохати магію. Зупинившись біля бортика, я нахилилася трохи ближче й тихо сказала:

— Це не наша магія…

Магія Ельтанії завжди має блакитний відтінок — чистий, яскравий, схожий на зимове небо. А це сяйво було жовтим, із помаранчевими вкрапленнями, і воно нагадувало справжній вогонь — ось тільки не гріло, лише сяяло.

— Звісно, не наша. Але чия? — Торнхельд підійшов до мене, став поруч, напружено вдивляючись в джерело.

Я знизала плечима, не відводячи погляду від жовтого полум’я.

— Якби ж то знати! Тобі в королівській бібліотеці не траплялися відомості про чужу магію?

— Якби вони там були, ми б тут не стояли розгублені. Ми століттями не контактували з іншими світами, та й зараз уникаємо з ними контактів. Тож майже нічого не знаємо про їхню магію.

Я повільно похитала головою.

— І це було нашою помилкою…

Мені хотілося зрозуміти чужу магію. Це жовтувате світло не виглядало агресивним — воно приваблювало до себе, як вогонь чи сонце. Я обережно простягнула руку, відчуваючи, як магія реагує на наближення — не спалахом, не ударом, а ледь помітною зміною пульсації. І раптом із темряви, з одного з відгалужень печери, пролунав до болю знайомий голос:

— Ері! Не торкайся!

Я різко обернулася. Серце підскочило в грудях так, що перехопило подих.

З тіні вийшла Мейларія. Жива. Неушкоджена.

Одну довгу мить я просто дивилася на неї, не вірячи очам. У мені одночасно спалахнули злість — за її зникнення, за тишу, за дні невідомості — і така хвиля полегшення, що в очах аж защипало. Вона стояла тут, переді мною, реальна, не примарна. Кілька секунд я вагалася. Хотіла щось сказати, дорікнути, вимагати пояснень. Але замість цього кинулася до неї й міцно обійняла. Так міцно, ніби боялася, що якщо відпущу — вона знову зникне.

Я довго не відпускала її, ніби перевіряла — чи справжня. Тепла. Жива. Лише коли серце трохи заспокоїлося, я розімкнула обійми й відступила на крок. І все ж не втрималася.

— Чому ти зникла, Мей? Я думала, з тобою трапилась біда.

Мейларія дивилася на мене спокійно, надто спокійно для людини, яка змусила подругу кілька днів сходити з розуму від хвилювання.

— Так було потрібно, Ері. Вибач, я не встигла тобі нічого повідомити.

У її голосі не було каяття — радше втома й стриманість. Це ще більше зачепило, але я не встигла нічого додати, бо до нас підійшов Торнхельд. Його кроки були тихими, але в погляді читалася напруга.

— Мене більше цікавить, що ти тут робиш, Мейларіє?

Вона перевела на нього погляд й, здавалось, анітрохи не зніяковіла. Наче ми зустрілися десь на міській площі, а не в печері з чужим джерелом магії.

— А ви тут що робите?

— Я перший спитав. І я взагалі-то принц.

Мейларія ледь повела бровою.

— А я… — вона раптом урвала фразу, ніби язик мало не видав щось зайве. На мить у її погляді промайнуло щось напружене. — Відчула чужу магію тут, коли поверталась від батьків і вирішила вивчити.

Торнхельд насупився, але я вирішила не загострювати на цьому увагу. Його підозрілий погляд я теж проігнорувала.

— А в мене тато цю магію відчув, — відповіла я Мейларії. — Розповіли конунгу, а його розвідка сказала, що тут нічого немає. Ось ми і вирішили самостійно перевірити.

Торнхельд не відводив очей від Мейларії. Весь його вигляд казав про те, що він не довіряє Мейларії. І хоч мені самій здавалась підозрілою зустріч з нею тут, але мені було неприємно, що Торнхельд допитує її, ніби вона в чомусь винна.

— І що ж ти тут вивчила, Мейларіє? Може, знаєш з якого світу ця магія?

Вона усміхнулася поблажливо — так, ніби пояснювала значення приказки діточкам у школі.

— Жовта магія належить світові Соннель. Його покровителька — Сіалія, богиня сонця та полум’я. Одна з п’яти богів, які напали на Ліаріель і Рейнгара. Сіалія холодна в душі, хоч і володіє вогнем. Вона вірила, що Ліаріель осквернила саму суть життя своїми рослинами, тому палила її світ полум’ям, вірячи, що воно очищає. У тому нападі вона була однією з найголовніших, хто добивав світ, що належав Ліаріель — Аленварію.

Торнхельд насупився ще більше.

— Звідки ти стільки знаєш про богів? В книгах про це не пишуть.

Мейларія на мить застигла. Я помітила це — той крихітний злам у її спокої. Але вже за мить вона знову зібралася.

— В мене вдома є старовинні книги. Тож я багато знаю про богів.

— Підозріло багато, — Торнхельд похитав головою.

Вона вже відкрила рота, щоб відповісти, і я відчула, що зараз між ними спалахне щось гірше за будь-яке полум’я Сіалії.

— Годі вам. Ми всі на одному боці. Зараз нам треба розібратися, що робити з цією магією. І хто її сюди помістив. Богиня Сіалія? Маги з Соннелю?

Мейларія перевела погляд на джерело.

— Сіалія. Я відчула її сліди тут. Вона з’являлася тут крізь портал. І четверо її друзів-богів теж.

Торнхельд різко повернувся до неї.

— Про яких друзів ти говориш? І як ти відчула сліди богів?

Мейларія закотила очі, ніби він спитав щось очевидне.