Розділ 12.2. Сліди присутності чужих богів

Зовсім скоро я знайшла першу рослину — крихітний кущик, що вчепився за корінь дерева. Корінь був м’який, але ще не згнив, а на стеблі трималося кілька листочків. Я затамувала подих, ніби боялася злякати це слабке життя. Потім знайшла другу рослину, біля великого каменю, і третю, що дивом трималася за вузенький острівець сухішого ґрунту. Три. Лише три з усієї галявини. Сльози підступали до горла, але я вже не плакала — тепер в мені жила впертість. Я мала врятувати хоча б ці три рослинки.

Ми з Торнхельдом обережно викопали їх разом, він відгортав землю, а я вивільняла коріння, намагаючись його не пошкодити. Коли я викопала всі три рослинки, то наклала на них руну стазису. Вона спалахнула м’яким блакитним сяйвом і повільно оповила їх, зупиняючи руйнування. Тепер вони не загинуть. Принаймні — не зараз. Я обережно сховала їх у ящик під сидіннями саней і нарешті дозволила собі сісти. Більше рятувати було нічого. Ми рушили далі.

— Ти обов’язково їх виходиш, — сказав Торнхельд, ледь торкнувшись мого плеча. — Вони виживуть. В тебе золоті руки, Ері.

Я шморгнула носом, дивлячись на мертву галявину позаду нас.

— Дякую, що допоміг, — я цінувала підтримку Торнхельда. Хтось інший би начхав на ті рослини, але він знав, наскільки вони були важливими для мене.

— Ти завжди можеш на мене розраховувати.

Його слова були теплими, але переді мною все ще стояла мертва галявина. Три врятовані рослини не перекреслювали втрат.

Дорога ставала складнішою. Ліс густішав, а гори з обох боків поволі стискали простір, наче величезні кам’яні щелепи. Нарешті ми дісталися ущелини, про яку говорив тато. Тут усе було інакше — надто тихо. Навіть вітру не було.

Ми залишили сани й уважно роздивилися все навколо. Гори здавалися звичайними, але в повітрі відчувалося щось ледь вловиме — ніби простір був натягнутий, як струна. Я ступила кілька кроків уперед і помітила темний отвір між скелями. Печера. Вона не кидалася в очі, її можна було б прийняти за звичайну тінь, якби не холод, що линув звідти.

Ми обережно зайшли всередину. Тунель був довгий, вузький, стіни вологі й шорсткі. Краплі води падали десь у глибині, звук відлунював, збиваючи з ритму. Світло ззовні швидко зникло, і довелося запалити магічний вогник. Його тремтливе сяйво вирізало з темряви лише шматки каменю, решта лишалася чорною безоднею.

Тунель петляв. Ми повертали то вправо, то вліво, і з кожним кроком у мені наростала тривога. Вона не була різкою — радше повзучою, мов холод, що поступово просочується під одяг. Повітря тут здавалося густішим, ніби за нами хтось спостерігав. Я відчувала, як магія навколо ледь помітно вібрує — не наша, чужа, інша за структурою. Вона не різала, не палала — вона була, як холод, що торкається шкіри.

Торнхельд увесь час тримав мене за руку. Його долоня була теплою й міцною, пальці впевнено стискали мої. Мені було приємно це відчувати — його присутність, його підтримку. Але це не знімало хвилювання. Воно сиділо глибоко, під ребрами, стискаючи всередині щоразу, коли тунель робив новий поворот.

І раптом попереду з’явилося світло. Не яскраве, не сліпуче — радше м’яке, золотаве мерехтіння, що вирізнялося серед темряви. Ми сповільнили крок. Я відчула, як його пальці трохи сильніше стиснули мої. Ми рухалися обережно, майже беззвучно, бо не знали, хто або що може чекати на нас там. Кожен крок лунав надто гучно, кожен подих здавався зайвим. Світло ставало ближчим, і разом із ним зростало відчуття, що за цим поворотом може стояти не просто відповідь — а хтось, хто не зрадіє нашій появі.