Розділ 12. Сліди присутності чужих богів

Я лежала в ліжку, втупившись у темряву, і слухала власне серцебиття. Сон не йшов. Я знову й знову прокручувала в голові слова тата про чужу магію і можливу загрозу. І знову думала про Торнхельда. Чи захоче він тепер їхати зі мною в ту ущелину? Після всього. Після того поцілунку. Після того, як я дала йому ляпаса. Я переверталася з боку на бік, заплутуючись у ковдрі й у власних думках. Я не розуміла, що мені з ним робити. Відштовхнути? Триматися холодно? Зробити вигляд, що нічого не сталося? Але нічого не сталося — це ж брехня. І це мене злило найбільше. До всього додавалося зникнення Мейларії — воно сиділо в голові, мов скалка, не даючи зосередитися ні на чому. Заснула я лише під ранок, знесилена власними сумнівами.

Коли мене розбудили, я ледве розплющила очі й попросила передати татові, щоб заїхав до мене на роботу й сказав, що мене не буде. І якщо з’явиться Мейларія — щоб мені одразу повідомили. Після цього я знову провалилася в сон, важкий і без сновидінь.

Опівдні я прокинулася — і нічого не змінилося. Мейларія не з’являлася. Далі теж було так само. Я провела два дні вдома, пораючись в своїй оранжереї — перебирала насіння, перевіряла ґрунт, намагалася зайняти себе хоч чимось, щоб не збожеволіти. Мейларія так і не з’явилася. Торнхельд мовчав.

Ввечері другого дня нарешті хоч щось зрушилось. Мені надійшло магічне повідомлення від Торнхельда: «Розвідники нічого не виявили. Вирушаємо завтра вранці. Я заїду». Я коротко підтвердила згоду, і серце чомусь вдарило сильніше, ніж мало б.

Вранці Торнхельд заїхав за мною на санях. Гелеони ступали тихо, їхні роги відливали крижаним блиском, а пара з ніздрів розчинялася в морозному повітрі. Більшу частину дороги ми мовчали. І це мовчання було не просто тишею — воно було напругою, що стискала груди. Мені здавалося, що якщо я скажу бодай слово, воно розіб’ється об лід між нами.

Коли ми дісталися галявини, я одразу помітила проблему. Портал стояв частково затоплений, вода навколо нього темніла, а сама галявина була без снігу — неприродно гола посеред зими. Земля дихала теплом, хворим, неприроднім.

Торнхельд подивився на все це із сумом і сказав:

— Поїдемо іншим шляхом. Я знаю, де ще один портал в потрібний нам бік.

Але я жестом зупинила його й зістрибнула з саней. Мене ніби магнітом тягнуло вперед. Я побачила їх майже одразу. Рослини. Мертві. Стебла почорніли, листя розповзлося слизькою масою, корені згнили від надлишку води. Вони загинули від чужого, неприродного тепла. У мене перехопило подих, і я опустилася навпочіпки поруч із ними, затуливши обличчя долонями. Не витримала і заплакала.

Торнхельд підійшов тихо, обережно підняв мене й притулив до себе. Я плакала в його обіймах, відчуваючи, як він тримає мене міцно, але делікатно, ніби боявся зробити боляче.

— За що?! — схлипнула я. — Нехай люди, але що бідолашні рослинки зробили цим виродкам? Кому вони так заважали?

Торнхельд гладив мене по волоссю, по плечах, по спині, намагаючись заспокоїти.

— Не знаю, але я знищу їх всіх. Тільки б не бачити твої сльози, Ері.

Ми стояли так довго. Моє дихання поступово вирівнялося, сльози стихли, але всередині лишилася глуха порожнеча. Я вивільнилася з його обіймів і знову подивилася на рослини, шукаючи бодай натяк на життя.

— Вони всі мертві. Ти їх вже не врятуєш, — Торнхельд взяв мене за плечі й м’яко, але наполегливо повів до саней.

— А може все ж?.. — в мені вперто жевріла надія.

Я не могла піти просто так. Якщо залишилася хоч одна жива рослина — я знайду її.

— Якщо для тебе це так важливо, то можемо пошукати.

Я вдячно кивнула, і ми разом почали оглядати галявину, розгрібаючи мокру землю, піднімаючи зів’ялі стебла, шукаючи серед цього мертвого царства бодай одну рослину, що вперто тримається за життя.

Зовсім скоро я знайшла першу рослину — крихітний кущик, що вчепився за корінь дерева. Корінь був м’який, але ще не згнив, а на стеблі трималося кілька листочків. Я затамувала подих, ніби боялася злякати це слабке життя. Потім знайшла другу рослину, біля великого каменю, і третю, що дивом трималася за вузенький острівець сухішого ґрунту. Три. Лише три з усієї галявини. Сльози підступали до горла, але я вже не плакала — тепер в мені жила впертість. Я мала врятувати хоча б ці три рослинки.

Ми з Торнхельдом обережно викопали їх разом, він відгортав землю, а я вивільняла коріння, намагаючись його не пошкодити. Коли я викопала всі три рослинки, то наклала на них руну стазису. Вона спалахнула м’яким блакитним сяйвом і повільно оповила їх, зупиняючи руйнування. Тепер вони не загинуть. Принаймні — не зараз. Я обережно сховала їх у ящик під сидіннями саней і нарешті дозволила собі сісти. Більше рятувати було нічого. Ми рушили далі.

— Ти обов’язково їх виходиш, — сказав Торнхельд, ледь торкнувшись мого плеча. — Вони виживуть. В тебе золоті руки, Ері.

Я шморгнула носом, дивлячись на мертву галявину позаду нас.

— Дякую, що допоміг, — я цінувала підтримку Торнхельда. Хтось інший би начхав на ті рослини, але він знав, наскільки вони були важливими для мене.

— Ти завжди можеш на мене розраховувати.

Його слова були теплими, але переді мною все ще стояла мертва галявина. Три врятовані рослини не перекреслювали втрат.

Дорога ставала складнішою. Ліс густішав, а гори з обох боків поволі стискали простір, наче величезні кам’яні щелепи. Нарешті ми дісталися ущелини, про яку говорив тато. Тут усе було інакше — надто тихо. Навіть вітру не було.

Ми залишили сани й уважно роздивилися все навколо. Гори здавалися звичайними, але в повітрі відчувалося щось ледь вловиме — ніби простір був натягнутий, як струна. Я ступила кілька кроків уперед і помітила темний отвір між скелями. Печера. Вона не кидалася в очі, її можна було б прийняти за звичайну тінь, якби не холод, що линув звідти.

Ми обережно зайшли всередину. Тунель був довгий, вузький, стіни вологі й шорсткі. Краплі води падали десь у глибині, звук відлунював, збиваючи з ритму. Світло ззовні швидко зникло, і довелося запалити магічний вогник. Його тремтливе сяйво вирізало з темряви лише шматки каменю, решта лишалася чорною безоднею.