Розділ 11.2. Зникнення Мейларії і чужа магія

Зранку я знову спробувала відправити повідомлення Мейларії. Не дійшло. Я довго дивилася на кулю, ніби могла силою погляду змусити її знайти подругу. Нічого. Тільки відображення мого обличчя в кришталевій поверхні. Я зітхнула. Хвилювання нікуди не зникло, але зробити більше я не могла.

Ми з татом виїхали до палацу відразу після сніданку. Дорога минула в мовчанні. Я дивилася на сніг обабіч шляху й намагалася не думати про те, що Мейларія могла бути десь там — сама. І в небезпеці.

Коли ми прибули, нас одразу провели до малої вітальні. Конунг з дружиною, Торнхельд і Марілла сиділи за столом із чаєм і тістечками. Усе виглядало надто спокійно. Надто звично.

Тато спокійно сказав, підштовхуючи мене до столу:

— Еріліфеє, приєднайся поки що до них. Я поговорю з конунгом.

Я перевела погляд на Маріллу. Вона якраз підносила чашку до губ і виглядала бездоганно спокійною. Ніби лялька, а не людина!

— Хтось руйнує наш світ, а ти мені пропонуєш сидіти, склавши руки, і їсти тістечка?! Та мені шматок в горло не полізе! Якщо його Високість, — я кинула сердитий погляд на принца, який від такого офіційного звернення вмить насупив брови, — зі своєю дамою серця бажають чаювати — нехай. А я маю знати, що відбувається в моєму світі!

У вітальні запала тиша. Тато кинув на мене осудливий погляд, але нічого не сказав. Я зрозуміла, що трохи перестаралася. Адже тато не винен у тому, що в принца є наречена. Проте провини за свої різкі слова я не відчувала. Я сказала правду.

А ще подумала, що Мейларія мною б пишалася. Я навіть уявила як вона говорить мені: «Молодець, Ері, ти поводишся, як справжня королева. Не те що та бездоганна курка».

Конунг підвівся і кивнув нам з татом.

— Пройдемо до мого кабінету.

Торнхельд, кинувши на мене короткий засмучений погляд, теж піднявся з-за столу, збираючись до нас приєднатись.

— Але ж вона… — Марілла різко повернулася до конунга, вочевидь не бажаючи бути відстороненою від розмови.

— Марілло, ти поки що лише наречена мого сина, — спокійно відповів конунг. — Тобі ще зарано забивати голову державними справами.

Королева Тайліра м’яко усміхнулася Маріллі:

— Я посиджу з тобою, Марілло. Поп’ємо разом чаю. А вони нехай вирішують свої справи. Еріліфеє, ти точно не хочеш приєднатись до нас?

Мені хотілося відповісти різко. Але з королевою Тайлірою в мене завжди були теплі стосунки.

— Ні, Ваша Величносте, дякую.

Ми вчотирьох перейшли до кабінету конунга. Як тільки двері зачинилися, тато одразу розповів про ущелину, про золотаве тремтіння в повітрі, про відчуття чужої магії. Торнхельд слухав насуплено. Йому це явно не подобалося. Конунг же мав скоріше скептичний вигляд, аніж стурбований.

— Ерінвальде, — звернувся він до тата, — ти певен, що там чужа магія? Може, тобі здалося?

— Якби мені здалося, Недгальде, я б ще раз перевірив. Я б не приїхав до тебе з вигадками. Робити мені більш нема чого!

Конунг зітхнув. Він вперто не хотів бачити проблеми. Мабуть, він вже дійсно застарий, щоб правити. В 75 вже час давати дорогу молодим.

— Але ж чужа магія. Звідки їй взятися в Ельтанії?

Я не витримала і втрутилась в розмову, хоча тато завжди не любив, коли я лізла в їх суперечки з конунгом.

— З порталів. Адже у нас відкрита можливість створювати портали між світами. Будь-хто міг до нас прийти.

Конунг подивився на мене уважніше.

— Так, будь-хто може. Але щоб відчувалася чужа магію, ці прибульці мають створити потужний артефакт чи захопити наше джерело магії, — він знову повернувся до тата. — Ерінвальде, покажи на мапі, де ти відчув ту магію.

Тато підійшов до мапи Ельтанії, що висіла на стіні й вказав на точку.

— Ось тут, в горах. На кордоні з Крижаним лісом.

Конунг уважно подивився на точку і спокійно відповів:

— Тут немає магічних джерел.

До мапи підійшов Торнхельд. Він уважно її роздивився і сказав:

— Тут колись було старе джерело. Але воно давно висохло. Проте, як ти знаєш, тату, будь-які мертві джерела можна відродити, якщо в них влити достатньо магії. І якщо вона буде чужою, то буде розповсюджуватись довкола.

Торнхельд перевів погляд на мене, ніби на щось натякаючи. І я зрозуміла на що.

— Я впевнена, що це вони підкладають кристали в землю і руйнують портали! — вигукнула з запалом, бо впертість конунга мене вже дратувала. — Треба перевірити те місце.

Конунг похитав головою. Незгодний. Як завжди.

— Мій вчений вважає, що це дії якогось божевільного таємного культу з Безкраїх земель. Яка ще чужа магія? Вісімнадцять років, з моменту відкриття порталів, нікому не була цікава Ельтанія і тут раптом бажання її зруйнувати? Це нелогічно, Еріліфеє.

Я сердито скривилася. Я не збиралася відступати.

— Ваша Величносте, чому ви у всьому вірите цьому своєму вченому?

Конунг лагідно усміхнувся, ніби говорив з маленькою дівчинкою, а не дорослою дівчиною.

— Бо він вчений, Еріліфеє. Він розумний. А ти піддаєшся емоціям.

— Я теж піддаюся емоціям, Недгальде? — тато несподівано підтримав мене.

Конунг важко зітхнув. Схоже, він вже втомився з нами сперечатись.

— Гаразд. Я відправлю туди когось для перевірки, щоб ти заспокоївся. Але я впевнений — там нічого немає.

— Ну хоча б так, — тато кивнув.

Конунг жестом запросив тата до столика з напоями.

— Вип’ємо по склянці бренді, — потім перевів погляд на нас. — А ви двоє — приєднайтесь до королеви й Марілли. Не варто залишати жінок самих.

Ми з Торнхельдом вийшли з кабінету. Коли двері зачинилися за нашими спинами, в коридорі стало незвично тихо. Я раптом відчула збентеження. Раніше з Торнхельдом усе було просто: ми могли сперечатися, жартувати, говорити про все на світі. А тепер між нами ніби виросла невидима стіна. Я дивилася кудись повз нього, на візерунки килима, на сад за вікном, тільки б не зустрітися з ним поглядом. Раптом Торнхельд мовчки взяв мене за руку і швидко повів коридором.