Розділ 11.1. Зникнення Мейларії і чужа магія

Наступного дня я прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, сподіваючись, що Мейларія вже буде там і ми зможемо поговорити. Але її ще не було. Я автоматично взяла лійку, перевірила вологість ґрунту в секції з рідкісними рослинами, оглянула молоді пагони срібнолисту, але погляд постійно повертався до входу. Мейларії досі не було.

Вона завжди приходила або раніше за мене, або майже зі мною. Ніколи не запізнювалась. Ніколи не пропускала роботу без попередження.

До обіду я переконувала себе, що Мейларія просто запізнюється. Після обіду — що, можливо, захворіла. Ближче до вечора тиша навколо її столу стала гнітючою. Ніхто нічого не знав. Ніхто нічого не чув. Вона не повідомляла, що її сьогодні не буде.

Я намагалася працювати — пересадила два кущі зимоцвіту, обрізала сухі гілки в північному крилі, перевірила температуру в теплій секції, — але робила це без звичної уважності.

Ввечері, вже вдома, я взяла свою зачаровану кришталеву кулю. Поклала долоню на гладку поверхню й тихо назвала її ім’я. Куля спалахнула коротким м’яким світлом — і одразу ж змінила відтінок на червоний. Зв’язок не встановився. Я повторила спробу. Те саме. Повідомлення до неї не доходили.

Тоді я поїхала до Мейларії додому. Будиночок, який вона знімала, був темним. Жодного світла у вікнах. Я постукала — ніхто не відчинив. Спробувала ще раз, голосніше. Тиша. Двері були зачинені. Я обійшла дім, заглянула у вікна, притулившись до скла, щоб хоч щось розгледіти в напівтемряві, але всередині не було видно жодного руху. Я повернулася додому з важким відчуттям у грудях.

Після вечері я пішла до своєї оранжереї. Тут усе було знайоме: ряди столів, рівно розставлені горщики, запах землі. Я перевіряла листя, розпушувала ґрунт, поправляла підпори для тонких стебел. Руки працювали, як завжди, але думки весь час поверталися до Мейларії. Я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся на одну й ту саму рослину, не пам’ятаючи, чи вже оглядала її, чи ні.

Я не могла думати ні про Торнхельда, ні про його наречену, ні про палац. Усе це відійшло кудись убік, стало неважливим. У голові крутилися лише уривки вчорашньої розмови з Мейларією, її паузи, її обмовка про богів.

І тут до оранжереї зайшла мама. Вона обережно зачинила за собою двері й підійшла ближче, оглядаючи мене уважним поглядом.

— Що з тобою, доню? Це через наречену Торнхельда ти сама не своя? Тато мені розповів. А я ж казала тобі…

— Мамо, мені не до наречених Торнхельда зараз, — перебила я її. — Мейларія зникла.

Вона зупинилася між столами, здивовано піднявши брови.

— Як це зникла?

Я почала ходити вздовж рядів із рослинами, машинально торкаючись їхніх листочків.

— Взяла і зникла. На роботу не прийшла. Повідомлення до неї не доходять. Вдома її немає.

Мама на мить задумалася.

— Може, вона поїхала до батьків? І там щось глушить магічний зв’язок?

Я зітхнула й зупинилася біля столу з молодими паростками. Як би ж все було так просто.

— Якби ж то я знала, де її батьки. Вона ніколи не розповідала, де вони живуть. І вона б не поїхала без попередження. Вчора сказала, що буде сьогодні на роботі. Але її не було.

Мама підійшла ближче й поклала руку мені на плече.

— Може, з її батьками щось трапилось і в неї не було часу тебе попередити. Не хвилюйся, доню. Мейларія розумна дівчина, в неприємності не влізе.

Я кивнула, але спокою це не принесло. Я знала лише одне: вона вивчала те, що не слід було вивчати. І що саме вона знайшла в тих книгах — Мейларія не сказала. І тепер її немає. І зв’язок із нею не встановлюється. Так, Мейларія була розумною, але розум не захищає від небезпеки, коли йдеш туди, куди не слід. Іноді саме розум і штовхає туди першим.

Я знову подивилася на рівні ряди зелені навколо, але вперше за довгий час оранжерея не давала відчуття порядку. Усе росло, як і раніше, усе жило своїм циклом, а в моєму світі з’явилася порожнеча, яку я не могла нічим заповнити. І від цього ставало тільки тривожніше.

Наступного дня я знову прийшла до міської оранжереї раніше за інших. І знову — Мейларії не було. Я пройшлася між рядами рослин, перевірила розсаду в південному крилі, обережно підв’язала молоді стебла, але відчуття було таке, ніби я досі не прокинулася. До полудня стало ясно: Мейларія не з’явиться і сьогодні.

Я повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Робота була закінчена і залишатись до вечора я не мала бажання. До того ж, ми сьогодні чекали на візит родичів. Тато мав забрати з Безкраїх земель бабусю з дідусем і кузину.

У їдальні було людно. Бабуся сиділа в кріслі біля вікна, дідусь стояв біля каміна, а за столом вже сиділа Невіора і розповідала Айлінеї щось смішне. Вони завжди чудово спілкувалися, бо були майже одного віку. Айлінеї було дев’ятнадцять, а Невіорі — сімнадцять років. Вона була несхожа на нас, бо пішла в свого батька — світло-карі очі, довге каштанове волосся, яке вона постійно заплітала в косу, як і її друга бабуся, уважний погляд, у якому завжди було більше спостережливості, ніж здається на перший погляд. Невіора приїхала на вихідні, а от бабуся з дідусем — ні. Мама хвилювалася через портали, і тепер вони вирішили пожити тут певний час, хоч і не любили нашу морозну зиму. На Безкраїх землях зараз був кінець весни — тепло, дерева розквітають. Їм не хотілося знову повертатися в зиму, але разом з нами їм було спокійніше. Тітонька Аліна, на відміну від мами, завжди була чимось зайнята і наглядати за бабусею з дідусем у неї не було часу.

Ми пообідали разом. Розмови не торкалися серйозних тем, лише звичайні розпитування, але я майже не брала в них участі. Після обіду бабуся з дідусем пішли відпочивати, Невіора разом з Айлінеєю піднялися до кімнати Айлінеї — щоб поговорити на свої секретні дівочі теми. А нас з мамою тато покликав до свого кабінету.

— Щось трапилось? — мама одразу насторожилася. — Знову проблеми з порталами?

Тато похитав головою. Його обличчя було зосередженим, навіть напруженим.