Розділ 10.2. Таємниці Мейларії

Ми сіли за стіл. Розмова текла рівно й обережно — про портали, погоду, справи при дворі. Я майже не дивилася на Торнхельда, і він, здавалося, свідомо давав мені простір, не шукаючи мого погляду. Але напруга все одно відчувалася — не лише між нами, а й між Мейларією та Маріллою. Вони говорили ввічливо, проте в їхніх очах читалася настороженість, наче кожна намагалася розгледіти в іншій щось приховане.

Після ланчу Мейларія віддала принцові книги й подякувала. Торнхельд прийняв їх і запитав:

— Знайшла, що хотіла?

— Так.

Він кивнув, і на цьому розмова обірвалася.

Ми попрощалися й невдовзі вже їхали додому в санях Мейларії. Коли палац залишився позаду й ми опинилися наодинці, я нарешті порушила тишу.

— Мей, щось не так з цією Маріллою?

Мейларія дивилася вперед, на білі простори, що тяглися до самого обрію.

— Щось не так, — сухо відповіла вона.

— Що саме? — я хотіла — ні, я мала право знати! — що не так з нареченою Торнхельда.

— Не хвилюйся. Я зроблю все, щоб вона тобі не заважала. Принц буде твій.

Я різко повернулася до неї.

— Справа ж не в тому, що вона моя суперниця. Між вами була така напруга, що хоч ножем ріж. Мей, ну скажи, що з нею не так?

Мейларія трохи помовчала, а тоді тихо відповіла:

— Скажу, але не зараз. Мені потрібно розібратись, хто вона і навіщо тут.

— А хто вона? — не вгавала я.

— Та, кого не повинно тут бути. Сказала ж: я сама з нею розберуся. Не лізь. Ти не розумієш, у що можеш вляпатись.

Я відчула, як мене кольнула образа. Мейларія завжди так! Оточує себе купою таємниць і нічого не розповідає. А мені ж цікаво…

— А ти розумієш?

— Так, але не все. І це лякає. Вибач, я не можу тобі більше сказати.

Решту дороги ми їхали мовчки. Сніг повільно сипався з неба, гелеони бігли легко й швидко, а в моїй голові крутилися не лише думки про Торнхельда, а й тривожне відчуття, що Марілла — це щось більше, ніж просто небажана наречена принца.  

Ми дісталися мого замку вже надвечір. Я запросила Мейларію на обід, бо дорогою ми встигли зголодніти, і вона радо погодилася. Моя сім’я вже пообідала, тож нам накрили в моїй кімнаті. В їдальні їсти вдвох не хотілося. Сьогодні на обід був вершковий суп із морепродуктами — мій улюблений, із ніжним ароматом трав, пиріжки з грибами та чай із горіховим печивом. Я дивилася у вікно, де повільно сипав сніг, намагалася їсти, але майже не відчувала смаку їжі, хоча зазвичай цей суп повертав мені настрій навіть у найгірші дні.

Мейларія спостерігала за мною кілька хвилин, і тоді, не витримавши, сказала:

— Вище носа, Ері, ми позбудемось цієї нареченої. Королевою будеш ти.

Я сумно усміхнулася, не відриваючи погляду від саду за вікном.

— Я не впевнена, що хочу бути королевою. Це велика відповідальність. Я не впораюсь. Якби Торнхельд був звичайним хлопцем…

— Ти себе недооцінюєш, Ері. З тебе вийде чудова королева — розумна, добра, чуйна. Повір, в тобі є той стрижень, який потрібен королевам. Ти просто ховаєш його за безтурботністю і дитячими витівками. Ти боїшся здатися надто серйозною, бо всі звикли, що ти — весела і невгамовна. І ти думаєш, що не сподобаєшся їм інша, або ж що вони будуть шукати якісь хитрощі чи обман у твоїх серйозних діях.

Я аж ложку відклала. Слова влучили так точно, що я здивувалась. Я дивилася на Мейларію, не розуміючи, як вона змогла так прочитати мене всю.

— Як тобі вдалося зазирнути в мою душу? Туди, куди навіть я себе не пускаю?

Мейларія лише знизала плечима.

— Ти ж моя подруга, Ері. Я знаю тебе з дитинства.

Я зітхнула, знову взяла ложку, але ще кілька секунд не наважувалася піднести її до рота.

— Ти дійсно думаєш, що королевою Ельтанії маю стати я?

— Так. Я бачу нею тільки тебе. А цю бездоганну… кхм… курку ми проженемо назад у її бездоганний світ, — весело заявила Мейларія, жуючи пиріжок. В неї з апетитом було все добре.

— Безкраї землі — частина Ельтанії, а не інший світ, — нагадала я.

Я помітила, як Мейларія раптом на мить напружилася, але відповіла спокійно:

— Я образно.

Ми продовжили їсти, і я несподівано відчула, що повертається апетит; суп знову став смачним, а думки трохи заспокоїлися. Після обіду, коли ми майже допили чай, я згадала про інше.

— А що з джерелами і богами? Що ти знайшла у тих книгах?

Мейларія почала кусати нижню губу, і я одразу зрозуміла: вона обирає слова, вигадує правдоподібну відповідь.

— Щось знайшла, але не все. Проте знаю, де далі шукати, — як завжди, вона ухилилася від прямої відповіді.

— Чому ти не хочеш зі мною ділитись? — настрій знову почав псуватись. — Ти задумала щось погане, Мей?

— Не погане. Але важливе. І я не хочу тебе втягувати в це, Ері. В тебе й своїх турбот вистачає.

— Так нечесно, Мей! Ми ж подруги.

Мейларія обійняла мене й поцілувала в щоку, намагаючись загладити провину.

— Я розповім тобі все, але пізніше. Зараз не час, Ері.

— Я просто боюся, що ти влізеш у неприємності, — насупилась я.

— Не влізу.

Допивши чай, ми вийшли надвір разом. Я провела її до саней, гелеони нетерпляче переступали ногами, сніг тихо лягав на їхні спини. Вже коли вона взялася за край саней, мене раптом осінила думка.

— Може, треба з богами зв’язатись? Вони мають знати, що портали руйнуються і кристали нагрівають землю.

Мейларія, сідаючи, відповіла майже байдуже:

— Вони знають.

— Але звідки? І чому тоді нічого не роблять?

Якби я була богинею, то зробила б все, щоб захистити свій світ і покарати тих, хто намагається його зруйнувати. Але ж я не богиня, я звичайна смертна.

— Я з ними зв’язувалась. Все розповіла. А не роблять, бо поки що не розуміють, що відбувається. І як це зупинити.

Я здивовано глянула на неї. Такого я від Мейларії не очікувала почути.

— Я думала, ти в храм не ходиш…