Розділ 10.1. Таємниці Мейларії

Зранку я прокинулася з важкою головою й ще важчим серцем. Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, й намагалася переконати себе, що все вчорашнє — просто дурний сон. Поцілунок. Його слова. Моє «йди геть». Але губи все ще пам’ятали його дотик, і ця пам’ять була надто реальною.

Я вирішила втекти, хотіла якнайшвидше покинути палац, щоб не зустрічатись з Торнхельдом і подумати про свої почуття наодинці. Найпростіше рішення у світі — зібрати речі, сісти з татом в сани й поїхати додому. Подалі від Торнхельда, його нареченої, його поцілунків. Мені потрібно було повітря. Простір. Тиша. Але магічне повідомлення від Мейларії змусило мене залишитись. Вона хотіла повернути принцу книги. Звісно. Дуже вчасно.

Я зітхнула й зрозуміла, що доведеться залишитись. Проте за сніданком я з’являтися не збиралася.

— Тату, їдь без мене, — сказала я, коли він до мене зайшов. — Мені треба лишитися. Мейларія приїде.

Він глянув на мене уважно, ніби помітив тривоги, що мучили моє серце і голову, але без зайвих запитань кивнув. І я була вдячна йому за це.

Служниці я наказала принести сніданок у кімнату й повідомити, як тільки приїде Мейларія. Вона мовчки кивнула, хоча, мабуть, здивувалася. Я завжди їла разом з принцом.

Сніданок був звичайним, але смачним. Гаряча вівсянка з кількома видами ягід, якраз моїх улюблених. Гарячі тости з сиром, що тягнувся тонкими нитками. Міцна кава, ароматна, з пряними нотками. Я сиділа біля вікна й дивилася, як сніг повільно кружляє над садом. Погода була безвітряною, тихою. Світ ніби навмисно став спокійним, щоб посміятися з мого хаосу всередині.

Я думала про Торнхельда. Про Маріллу. Про її бездоганну поставу й холодну впевненість. Про його очі, коли він сказав, що весілля за місяць. Про те, як легко він може все змінити — якщо я попрошу.

Мене лякало, що Торнхельд міг прийти. Постукати. Знову подивитися так, ніби бачить мене наскрізь. Але він не прийшов. І це було дивно. Він справді дав мені простір. Мовчазну паузу, щоб я вирішила, чого хочу.

В очікуванні Мейларії я взяла книгу, вмостилася в кріслі, підтягнувши ноги під себе, і повільно попивала вчорашнє вино. Я поринула в чужу вигадану реальність, де проблеми були простішими, а почуття — зрозумілішими. Минуло кілька годин. Пляшка спорожніла. Книга була прочитана наполовину. Світ за вікном залишався білим і байдужим. І ось нарешті у двері постукали.

— Ільде Еріліфеє, приїхала ваша подруга Мейларія.

Я ледве встигла відкласти книгу, коли вона вже стояла в кімнаті, оглядаючи мене з піднятою бровою.

— Вино з самого ранку? Що трапилось, Ері?

Я сумно всміхнулася й опустила погляд.

— У Торнхельда з’явилася наречена. Конунг його змусив.

Мейларія миттєво посерйознішала, сіла навпроти й взяла мене за руки.

— А я ж казала: не зволікай, Ері.

Я сердито насупилася, вперто не бажаючи визнавати свої почуття.

— Він мій друг!

Мейларія усміхнулася тією самою поблажливою усмішкою, від якої хотілося або обійняти її, або стукнути.

— І саме тому ти з самого ранку напилася. Вона хоч гарна?

Я зітхнула.

— Так. І має бездоганний вигляд.

— І що, це недоумок в неї закохався? — Мейларія криво всміхнулася.

— Ти знущаєшся? Вони всього три дні знайомі. Звісно, що ні.

Вона щиро здивувалася.

— Тоді чому ти страждаєш? Скажи принцу про свої почуття. Впевнена, він тобі відповість взаємністю.

Я відвернулася до вікна.

— Вже відповів, — пробурчала. — Тільки я не знаю, що насправді до нього відчуваю. Може, мене просто злить, що на нього хтось претендує.

— Тоді на що він відповів? Що ти йому сказала? — Мейларія розгубилася.

Я закотила очі.

— Накричала на нього. А він узяв і поцілував мене…

— В щічку? — продовжувала знущатись Мейларія.

— Якби ж! В губи! І що тепер мені робити, Мей?

Мейларія підвелася, тягнучи мене за собою. Мені довелося підкоритися.

— Відбивати назад принца у цієї бездоганної, — подруга презирливо пирхнула. Вона вже заочно терпіти не могла наречену принца. — Іди вмийся, нещастя моє. Холодною водою. Ти вся червона. Чи то від злості, чи то від суму, чи то від випитого вина. А потім підемо пити чай з принцом і дивитись на його наречену. Я хочу знати твою суперницю в обличчя.

Я глянула на неї з сумішшю суму й приреченості. А потім зітхнула.

— Ти неможлива, Мей.

— Знаю.

Я перевдяглася й глянула в дзеркало. Обличчя мало більш-менш спокійний вираз, і я вчепилася в цю маску, ніби вона могла мене врятувати. Мейларія вже чекала біля дверей, тримаючи книги, які брала у принца, і коротко кивнула, даючи зрозуміти, що час іти. Ми мовчки рушили коридором до малої вітальні, де Торнхельд зазвичай їв, коли в нього були гості. Перед самими дверима Мейларія нахилилася до мене й прошепотіла:

— Тримай обличчя, Ері. Нехай ніхто не здогадається, що в тебе на серці.

Я кивнула, хоча не була певна, що зможу виконати цю просту на перший погляд вимогу.

У вітальні стіл уже був накритий на чотирьох. За ним сиділи Торнхельд і Марілла. Побачивши нас, принц підвівся. Марілла теж піднялася з місця. Її русяве волосся було акуратно вкладене, сукня — стримана, але бездоганна, а погляд спокійний і уважний.

Дівчат представили одна одній, і в ту ж мить я відчула, як повітря між Мейларією та Маріллою наче змінилося. Мейларія аж застигла на місці, а Марілла мала доволі розгублений вигляд. Вони дивилися одна на одну довго й уважно, без усмішок, без слів, ніби вивчали. Це було настільки помітно, що навіть повз увагу Торнхельда не пройшло.

— Дівчата, щось не так? Ви знайомі? — спитав він.

Мейларія першою відвела погляд і ледь помітно хитнула головою.

— Ні, не знайомі. Все добре. Ходімо пити чай.