Розділ 9.2. Наречена принца

Година в компанії Марілли здалася мені майже вічністю. Я слухала їхню розмову, відповідала спокійно, навіть кілька разів усміхнулася, але всередині відчувала лише глуху втому й роздратування. Мені хотілося поговорити з Торнхельдом наодинці — без цієї бездоганної красуні поруч із ним, без її м’яких інтонацій і легких дотиків до його руки, які вона дозволяла собі так природно, ніби вони були давно знайомі і шалено закохані. Я ловила себе на тому, що майже не чую змісту слів, натомість уважно стежу за дрібницями: як він нахиляється до неї, як вона схиляє голову, як йому усміхається. І це дратувало ще більше, бо я не мала жодного права на це роздратування.

Коли двері відчинилися й до вітальні увійшли тато з конунгом, я відчула дивне полегшення, ніби мене вирвали з тісного приміщення, де не вистачало повітря. Обличчя тата було серйозним, але зосередженим, а конунг виглядав стомленим, проте стриманим, як людина, яка вже ухвалила рішення.

— З порталами зараз треба бути обережними, — сказав конунг рівно, переводячи погляд з мене на Торнхельда і назад. — Я займуся цією проблемою. Ми перевіримо всі портали й посилимо нагляд.

Його тон не залишав місця для заперечень, але й не давав повної впевненості. Потім він додав, що вже пізно, а дорога назад займе надто багато часу, тож нам із татом краще залишитися на вечерю і на ніч у палаці. Тато погодився, і я також кивнула, хоча думками була зовсім не тут.

Вечеря минула спокійно, навіть надто спокійно. Розмовляли про справи королівств, про безпеку, про необхідність обережності, і жодного разу — про те, що я хотіла б почути насправді. Марілла сиділа поруч із Торнхельдом, і я помічала, як слуги вже ставляться до неї з тією повагою, що належить майбутній королеві. Це різало по нервах гірше, ніж будь-які слова.

Коли вечеря скінчилася, я пішла до гостьової кімнати, в якій зазвичай залишалася під час ночівель у палаці. Тут усе було знайоме: високе вікно, важкі портьєри, світильник біля ліжка, невеликий стелаж із книжками, які я читала ще підлітком. Я сіла за столик біля вікна й довго дивилася на темний сад, де дерева стояли нерухомими силуетами, а сніг ледь помітно світився в нічному світлі. Здавалося, світ назовні тихий і впорядкований, але я знала, що це лише оболонка, під якою повільно руйнується наша крихка зимова казка.

Я саме намагалася впорядкувати думки, коли в двері тихо постукали. Серце мимоволі прискорилося. Я не встигла нічого відповісти, як двері прочинилися, і на порозі з’явився Торнхельд — із пляшкою вина в руці й знайомою усмішкою. Він поводився так, ніби нічого надзвичайного сьогодні не сталося.

— Ти ще не спиш, Ері? Поговоримо?

Я важко зітхнула, відвела погляд від вікна й кивнула, відчуваючи, як у грудях знову щось стискається.

— Заходь.

Торнхельд зачинив за собою двері й без зайвих слів підійшов до невеликого столика біля вікна, де я сиділа. Він поставив пляшку, узяв два келихи й налив у них світле ягідне вино — прозоре, з ледь помітним рожевим відтінком, яке пахло зимовими ягодами і спеціями. Рухи його були спокійні, ніби він намагався створити ілюзію звичайного вечора, а не важкої розмови, яка зріла весь вечір. Ми мовчки підняли келихи й зробили по ковтку; вино виявилося м’яким, солодкуватим, але з пряним післясмаком. Я поставила келих на стіл трохи різкіше, ніж планувала, і сердито подивилася на Торнхельда.

— Тиждень тому в тебе не було ніякої нареченої, а тут я приїжджаю, а в тебе наречена. Ти нічого не хочеш мені пояснити, Торне?

Торнхельд зітхнув, провів пальцями по краю келиха, зробив ще ковток вина і лише тоді відповів, не дивлячись на мене прямо.

— Батько наполіг. Він вже немолодий, хоче відійти від справ. Тому й влаштовує моє життя.

Його слова прозвучали рівно, але я вловила в них втому — не показну, а справжню, глибоку.

— Але ж сам він одружився пізно і з кохання, а не з розрахунку. Чи ти?..

Я не договорила, бо раптом злякалася почути відповідь, яка поставить крапку там, де я ще трималася за ілюзії.

— Ні. Я з Маріллою познайомився лише 3 дні тому. Вона мені навіть не подобається. Надто стримана, надто холодна, ніби не справжня.

Це вдарило сильніше, ніж я очікувала. Три дні. Усе це — усмішки, чай, «любий» — за три дні. Чи це було лише грою?

— Але чому?! І хто вона така? Чому її прізвище здалося мені знайомим?

Торнхельд поставив келих і нарешті підвів на мене погляд.

— Вона племінниця нашого вченого, Маркіла. Вони зі справжніх ельтанійців, тих що раніше були за Рейнгара. Приїхали з Безкраїх земель. Батько вважає вигідним союз із ними.

Я відчула, як усередині все стискається ще сильніше. Справжні ельтанійці. Безкраї землі. Союз. Політика. Це звучало надто раціонально, надто продумано — і занадто невчасно.

— І ти погодився?!

Торнхельд знизав плечима й відвернувся до вікна, де темний сад здавався ледь помітним крізь скло.

— А що робити? В мене інших варіантів немає. Ти ж не хочеш бути моєю королевою…

Я відчула, як щоки заливає жар — чи то від злості, чи то від збентеження.

— А ти мені колись пропонував?!

Торнхельд злегка всміхнувся, але в тій усмішці не було радості.

— Та ти все життя обурювалася, коли батьки нас намагалися зробити парою. Весь час кричала про те, що ми лише друзі. Хіба я міг наполягати?..

Я відвернулася до вікна, бо раптом стало нестерпно дивитися Торнхельду в очі. У темному склі відбивалося моє обличчя — бліде, напружене, зовсім не таке впевнене, як я звикла думати про себе.

— Я була тоді дитиною. Звісно, я обурювалася, Торне. А ти навіть не спробував.

Між нами повисла тиша — густа, незручна, майже відчутна фізично. Раніше ми могли мовчати годинами й це було легко, природно, але зараз мовчання різало гостріше за злі слова. Я вперше чітко усвідомила те, чого так довго не помічала або вдавала, що не помічаю: мої почуття до Торнхельда давно перестали бути лише дружніми. І саме зустріч із Маріллою, її впевненість і її право стояти поруч із ним, раптом висвітили це безжально й чітко. Стало страшно. Але мене лякало не те, що він заручений. Мене лякало те, що я запізнилася. І що тепер не маю жодного уявлення, як із цим жити.