Розділ 9.1. Наречена принца

До Ліаріля ми дісталися значно пізніше, ніж планували, майже під вечір. Ще два портали виявилися зруйнованими. Ми шукали обхідні шляхи, витрачали години там, де зазвичай вистачало п’ятнадцяти хвилин. Коли нарешті з’явилися вогні Ліаріля, я відчула не полегшення, а глуху втому.

Не встигли ми зайти до палацу, як нас відразу зупинили.

— Конунг зараз зайнятий. В нього нарада. Нікого не приймає.

Але тато не збирався відступати. Він знав, що говорити.

— Я з приводу зламаних порталів.

Вже за мить до нас прийшов один із радників конунга, вислухав тата й без зайвих слів запросив із собою. Я рушила за ним слідом.

— Я з тобою, — впевнено сказала я.

Але тато зупинив мене.

— Побудь тут, Ері, поговори з принцом. З конунгом я поговорю сам.

— Але ж… — спробувала заперечити я. Це ж не він вперше знайшов ті кристали, а ми з Мейларією!

Але тато був непохитний. Він стиснув моє плече й усміхнувся так, як уміє лише він — коротко, впевнено.

— До моїх слів конунг точно прислухається. Ти ж знаєш. А ти для нього досі маленька дівчинка, що бігала разом з його сином коридорами палацу. Навіть якщо ти вже давно не дівчинка. Не хвилюйся, я змушу його щось зробити.

Я хотіла ще щось сказати, але зрозуміла, що марно. Тато уже розвернувся і пішов до конунга. Мені ж не залишалося нічого, як дозволити провести мене до принца.

Зайшовши до малої вітальні, я завмерла на порозі. Принц Торнхельд сидів за невеликим столом, де ми любили з ним говорити. А навпроти нього сиділа дівчина. Вони пили чай із тістечками, і розмова між ними текла легко, майже невимушено. Торнхельд усміхався.

Я раптом відчула всередині різкий укол — ніби тонкий шип ковзнув просто в серце і повільно почав розливати пекучу отруту.

Я стояла в дверях, дивилася на них, не наважуючись зробити крок уперед, коли Торнхельд підвів голову й помітив мене. В його погляді промайнуло щире, тепле здивування — таке, що на мить мені стало трохи легше дихати. Він відсунув стілець, підвівся без вагань і швидко рушив до мене, зрадівши моїй появі.

— Ти просто балуєш мене своїми візитами останнім часом, Ері. Що тебе знову привело до мене?

Я не відповіла одразу, лише кинула короткий, похмурий погляд на дівчину за столом, яка все ще тримала в руках чашку й уважно спостерігала за нами, ледь нахиливши голову. Усередині щось неприємно стислося, але я змусила себе говорити рівно й без зайвих емоцій.

— Не зовсім до тебе. Тато приїхав до конунга. Ти в курсі, що портали руйнуються?

Усмішка з його обличчя зникла так само швидко, як і з’явилася, а в погляді проступила тривога, змішана з втомою.

— Так, ми знаємо. Але нічого не розуміємо.

Я понизила голос, не бажаючи, щоб нас почули сторонні, і зробила крок ближче.

— Це все кристали. Ми з татом знайшли їх під порталами.

Торнхельд насупився, його брови зійшлися, і я бачила, що він уже готується щось запитати, але в цей момент до нас підійшла вона — повільно, впевнено, з тією невидимою поставою, яка видає людину, звиклу почуватися на своєму місці. Вона зупинилася поряд із принцом, достатньо близько, щоб це почало мене дратувати.

— Торнхельде, а хто це? Ти нас не познайомиш, любий?

Це «любий» боляче різонуло, наче тонке лезо ковзнуло просто по відкритій шкірі. Я навіть не одразу усвідомила, чому мене так зачепило одне-єдине слово, вимовлене з легкою усмішкою. Переді мною стояла справді красива дівчина: хвилясте русяве волосся було акуратно вкладене, світло-карі очі дивилися спокійно й оцінююче. Її блакитна сукня з білими вставками й тонкою золотою вишивкою виглядала бездоганно — стримано розкішна, продумана до дрібниць. Вона усміхалася ввічливо, але в тій усмішці вчувалася ледь помітна зверхність, ніби вона вже знала свою перевагу. І я раптом відчула абсолютно недоречне, дитяче, але напрочуд сильне бажання смикнути її за те ідеально вкладене волосся, просто щоб порушити цю бездоганність.

Торнхельд важко зітхнув, і в цьому зітханні було більше, ніж просто незручність — ніби він боявся моменту, коли доведеться вимовити ці слова вголос.

— Це моя подруга дитинства, Еріліфея Невендарі. Дочка херсіра Таліндора, Ерінвальда Невендарі.

Він зробив коротку паузу, ковзнувши поглядом то по мені, то по ній, і я встигла відчути, як щось у мені напружується ще сильніше.

— А це моя наречена, Марілла Тігатурі.

Я стримано кивнула, не дозволяючи емоціям прорватися назовні, хоча всередині все ніби перекосилося. Тігатурі. Це прізвище відлунювало в пам’яті, але я ніяк не могла згадати, де саме його чула. Торнхельд жестом запросив нас повернутися до столу, намагаючись відновити ту легкість, що панувала тут до моєї появи.

— Ходімо за стіл, вип’ємо чаю.

Ми сіли, і я опинилася навпроти них, бачачи обох одночасно — їхні чашки, тістечка на тарілках, що раптом здалися мені надто солодкими для цієї розмови. Я трималася прямо, спокійно, не дозволяючи жодному м’язу видати напругу, але всередині мене буквально трясло — від злості, від образи, від несподіваних ревнощів, яких я зовсім не очікувала від себе. Торнхельд завжди був моїм другом, тим, з ким я ділила приємні спогади, таємниці й сміх. Він був моїм. Моїм! А тепер якась Марілла Тігатурі називає його «любий» так, ніби має на це повне право, і світ навколо поводиться так, ніби нічого не трапилось.