Розділ 8.2. Надто багато води

Вранці після сніданку ми з татом вийшли до саней, запряжених фрео. Тато любив їх більше, ніж гелеонів. Ми їхали мовчки. Тато дивився вперед, і я бачила по його зосередженому погляду, що він обмірковує те саме, що й я.

Кристали не могли з’явитися самі по собі. Хтось їх туди поклав. І цей хтось знав, що робить. Тільки от навіщо цьому таємничому ворогу нищити наш світ? Чим він йому заважає?

Я дивилася на ліс попереду — він стояв тихий, дерева з переплетеними гілками відкидали довгі тіні на білий покрив. Ліс знав, хто тут був, але розповісти нічого не міг.

Коли ми виїхали на галявину з порталами, я одразу зрозуміла всю серйозність ситуації. Тут уже зібралися люди — на санях і верхи на гелеонах. Раніше тут було замерзле озеро з невеликими острівцями, на яких височіли портали, але тепер крига зникла, перетворившись на воду, зовсім як на Безкраїх землях весною.

Вода розлилася по всій низині, і три портали стояли просто в ній, їх основа зі старих стовбурів дерев потемніла від вологи, а магічні руни більше не сяяли блакитним світлом.

Тато зупинив сани і жестом вказав мені залишатися на місці. Я не стала сперечатись. Він підійшов до людей і поцікавився.

— Ці портали теж не працюють?

Один із чоловіків, в якому я впізнала власника пекарні, похмуро кивнув.

— Так. І ми не знаємо, що робити. Без порталів довго їхати. Мені ось в Ферінвіль потрапити треба, за новою партією спецій.  

Тато швидко оцінив ситуацію і пояснив, якими іншими маршрутами можна дістатися потрібних міст. Він знав напам’ять безліч маршрутів. Люди подякували й почали роз’їжджатися, скеровуючи сани і гелеонів у різні боки.

Коли на галявині нікого не залишилось, тато обернувся до мене.

— Іди сюди, доню. Будемо розбиратись. Схоже, поїздку в Ліаріль доведеться ненадовго відкласти. Добре, якщо дістанемось палацу надвечір.

Я зістрибнула з саней і пішла до нього, дивлячись на воду, що тихо коливалася навколо порталів. Підійшовши ближче до води, я тихо спитала:

— Ти хочеш знайти тут кристали?

Тато задумливо дивився на поверхню, де відбивались силуети порталів.

— Не певен, що ми знайдемо їх, Ері. Можливо, кристали на дні озера. Але спробувати варто. Як ви їх із Мейларією шукали?

— Через осередки тепла в землі.

Він кивнув, і ми розійшлися в різні боки, тримаючи відстань, щоб не заважати одне одному. Я спрямувала магію на землю й прислухалася до відчуттів. Перший осередок знайшовся майже одразу — слабке, але неприродне тепло під шаром мокрого снігу.

— Тут, — сказала я.

Тато підійшов, ми обережно розкопали сніг і землю, і побачили кристал. Він був точно такий, як і ті, що ми знайшли з Мейларією. Тато наклав на нього заклинання стазису і сховав в свою сумку. Ми обійшли галявину по периметру й знайшли ще чотири — розташовані майже рівномірно, наче хтось ретельно виміряв відстань. Коли п’ятий кристал зник у сумці, тато довго дивився на воду й портали.

— Не схоже, що це всі кристали, — в його бірюзових, таких, як і в мене, очах читалося занепокоєння. — Ці п’ять могли розтопити кригу на озері, але не пошкодити портали.

— Але ж на дні озера ми точно не знайдемо їх.

Для цього потрібно було б зайти в озеро, пірнути, а вода там була крижана. Можливо, там взагалі немає кристалів. Бо тому, хто їх закопував, теж потрібно було б пірнути в озеро. Або ж використати якусь хитру магію, якої ми не знали.

— Ні, — відповів тато спокійно. — Але в мене є одна ідея.

Він підняв руку і з його долоні полилася хвиля морозної магії. Поверхня води перед нами почала схоплюватися кригою, утворюючи вузьку доріжку до одного з острівців. Тато ступив на неї, обережно, на кожному кроці перевіряючи міцність криги. Я вже хотіла рушити за татом, але він зупинив мене жестом.

Я лишилася стояти на березі, стежачи, як він доходить до порталу. На острівці він знову спрямував магію на землю, і я побачила по його обличчю, що він щось знайшов.

— Тут вся земля тепла, — сказав він глухо. — Аж надто. Схоже, саме тепло й руйнує портали.

Тато почав копати біля основи порталу і зовсім скоро витяг кристал — більший за попередні. Тато відразу наклав на нього стазис і теж поклав до сумки. Він перевірив інші острівці — там виявилися такі самі великі кристали. Коли тато повернувся до саней, його сумка виглядала значно важчою.

— Сподіваюсь, це все і на дні озера нічого немає.

Я подивилася на портали, що стояли у воді.

— Портали ж запрацюють?

Він повільно похитав головою.

— Сумніваюся. Думаю, їм потрібна допомога, щоб запрацювати. Але озеро знову замерзне. Сідай. Тепер їдемо в Ліаріль.

Я зручніше вмостилася в санях, але спокою не відчула. Фрео рушили вперед, і зовсім скоро затоплена галявина залишилася далеко позаду.

— Тату, як думаєш, інші портали теж в небезпеці?

Він трохи помовчав, дивлячись на дорогу.

— Так. Думаю, питання часу, коли їх усі зруйнують.

У мене всередині аж похололо від його слів.

— Але кому це потрібно? Боги точно не стануть нищити портали. Людям це теж невигідно. 

— Ось і мене це хвилює, — відповів тато тихо. — Схоже, у нас з’явився зовнішній ворог, Еріліфеє. І я змушу конунга віднестись до цього серйозно.

Ми їхали лісом до інших порталів, і я мовчала, думаючи про його слова. Світ навколо ніби залишався тим самим — дерева, сніг, знайома дорога — але я відчувала, як під цією звичною поверхнею щось тріщить. І найгірше було те, що ніхто не знав причин катастрофи.