Розділ 8.1. Надто багато води

Після поїздки до палацу я з головою занурилася в роботу. Тільки так я могла впоратися з неспокійними думками, що переслідували мене. Робочі будні в міській оранжереї завжди рятували мене. Там усе було зрозуміло: ґрунт або живий, або виснажений; рослина або хворіє, або цвіте; кристал або реагує, або мовчить. Ніяких напівнатяків, ніяких незакінчених фраз.

Я перевіряла системи підігріву під грядками, коригувала магічні потоки біля молодих пагонів, записувала спостереження. Разом з помічниками пересаджували рідкісні ліани, що надто швидко розросталися. Мейларія поводилася звично — зосереджено, трохи відсторонено, але без тих дивних питань, що вона висловлювала раніше. Ми працювали поруч, іноді обмінювалися короткими фразами, але тему відвідування королівської бібліотеки не піднімали.

Минув тиждень. Нічого не трапилось. Все було надто спокійно. І я майже переконала себе, що надумала зайвого.

А потім одного вечора тато спізнився на вечерю. Це вже було дивно. Він ніколи не запізнювався. Якщо затримувався — попереджав. Завжди. Коли він нарешті зайшов до їдальні, я одразу помітила напружений вираз його обличчя. Він ніби щойно дізнався щось таке, що не вкладалося в звичний порядок речей. Мама підвелася з-за столу.

— Що трапилось?

Тато лише відмахнувся.

— Не за вечерею.

Сів, мовчки налив собі настоянки й випив одним ковтком. Потім швидко з’їв суп — не смакуючи, не коментуючи, як зазвичай. Узяв булочку, чашку з чаєм і вийшов. Я подивилася на маму, не розуміючи, що відбувається.

— Що це таке з татом?

— Не знаю, — мама знизала плечима. Схоже, навіть вона не розуміла, що з ним.

Я вже відчувала, як у грудях з’являється знайоме передчуття проблеми.

— То ходімо до нього.

Айлінея теж підвелася — їй, як і мені, було неспокійно. Ми втрьох піднялися до татового кабінету. Я постукала. Тиша. Я відчинила двері. Порожньо. На столі сяяла лампа, стілець був відсунутий, але тата тут не було.

— Де ж він? — здивувалася я.

— Можливо, в бібліотеці, — припустила мама.

Ми швидко пройшли коридором до домашньої бібліотеки. Двері були прочинені. Я штовхнула їх — і побачила його. Тато стояв біля столу, навколо лежали розгорнуті книги. Одну він гортав швидко, нервово, ніби намагався знайти підтвердження тому, що вже знав. Його обличчя було стривоженим. Не просто занепокоєним — по-справжньому наляканим. Мама підійшла ближче.

— Еріне, любий, що трапилось?

Тато відірвався від сторінок і подивився на нас усіх — на маму, на мене, на Айлінею. У його погляді читалася така тривога, якої я раніше не бачила.

— Здається, катастрофа, — тато повільно видихнув і кивнув на диван. — Сідайте.

Мама мовчки сіла поруч із ним, взявши його за руку. Я з Айлінеєю влаштувалися в кріслах навпроти. За вікном нічний сад лежав під м’якою ковдрою снігу, сніжинки повільно кружляли в світлі ліхтарів, і все здавалося безтурботним, але тут, всередині, було геть неспокійно.

Тато кілька секунд мовчав, потім втомлено потер обличчя і почав розповідати.

— Сьогодні вдень крига на озері в парку почала танути. Кілька людей провалилися в воду.

Мама різко втягнула повітря і притисла долоню до губ.

— Їх врятували?

— Так, — кивнув він. — Але вони в лікарні.

Я відчула, як холод повзе спиною, хоча в кімнаті було так само тепло.

— Що ж це відбувається? — тихо спитала мама. — Якийсь збій? Тепло з-за меж королівств почало добиратись до нас?

Тато похитав головою.

— Ми весь день намагалися розібратись з цим, але нічого не змогли зрозуміти. Якби тепло з Безкраїх королівств йшло до нас, то воно б просувалося поступово, з околиць. А не виникло стихійно посеред міста.

Я нахилилася вперед.

— А тільки одне озеро почало танути?

— Спочатку так, — відповів тато. — Лише озеро. І вже за кілька метрів від його берегів жодних ознак танення. Але під вечір сталося ще дещо. Один із порталів у Крижаному лісі, той, що веде до столиці Алерісси, перестав працювати. Біля нього протікав струмок, непомітний під шаром снігу, але коли він почав танути, вода затопила портал, і тепер він не діє.

Айлінея вчепилася пальцями в підлокітники.

— Це жахливо… — її голос тремтів. Сестра злякалася по-справжньому. — Ніхто не постраждав?

— Ні, — відповів тато. — Але ми не знаємо, що тепер робити.

У мене всередині щось клацнуло — холодне, чітке усвідомлення. Хоч я й не знала, що з цим робити, але я знала причини танення.

— Треба шукати кристали в землі, — сказала я. — Це точно через них. І повідомити конунгу. Він не може ігнорувати таке. Навіть якщо його дурний вчений каже, що це не проблема.

Тато довго дивився на мене, наче зважував щось. Сніг за вікном так само спокійно кружляв, ніби нічого не трапилось, ніби наш світ не був на межі катастрофи.

— Я завтра збирався в Ліаріль, — нарешті промовив він. — Складеш мені компанію, доню?

Я кивнула, не вагаючись. Мені було приємно, що тато нарешті ставиться до мене як до дорослої і потребує моєї підтримки і моїх знань.

— Звісно.

Розмова закінчилися, ми розійшлися по кімнатах спати, але я ще довго лежала в темряві, слухаючи, як вітер шарудить снігом за вікнами, і відчувала, що існування нашого світу тримається на тонкій кризі.