Розділ 7.2. Королівська бібліотека

Ми допили чай і піднялися з-за столу. Торнхельд жестом запросив нас іти за ним, і ми рушили довгими коридорами палацу. Я йшла поруч із Мейларією, але вона мовчала, вся зосереджена на своїх думках. Королівська бібліотека зустріла нас тишею. Високі стелажі тягнулися аж до стелі, книги стояли щільними рядами, запах старого паперу й дерева був знайомим і заспокійливим. За столом біля входу сидів бібліотекар — літній чоловік із доброю усмішкою і мудрими, світло-блакитними очима.

— Доброго дня, Ваша Високосте, — привітався він з Торнхельдом й кивнув нам, усміхаючись.

— Нам потрібні старі мапи джерел і книги про богів, — сказав Торнхельд. — Підкажете, де їх знайти? Мейларія хоче почитати.

Бібліотекар одразу ожив, ніби зрадів цікавому запиту.

— Звісно. Прошу за мною.

Він поманив Мейларію й повів її в дальню частину бібліотеки, між високими стелажами. Вона кинула на мене короткий погляд, майже вибачливий, а потім зникла серед полиць.

Я вже хотіла піти слідом — мені цікаво було, що вона збиралася читати — але Торнхельд злегка торкнувся моєї руки. Я завмерла. Його дотик був легким, але раптом від нього стало надто тепло. Я навіть трохи розгубилася від цього відчуття.

— Почекай, — тихо сказав він.

Ми залишилися стояти біля великого вікна. За склом повільно падав сніг, кружляючи над садом. Торнхельд заговорив тихо, майже пошепки:

— Ти впевнена у Мейларії? Щось мені не подобається її інтерес.

Я опустила погляд на сад. Сніг лягав на зимові квіти — ніжно-блакитні й фіолетові, вони виглядали такими крихкими, але я знала, що в них приховано більше сили, аніж в усіх нас. Я вагалася. Бо насправді сама не знала, що в Мейларії в голові.

— Мені теж не подобається, — зрештою сказала я. — Але ж це Мейларія! Вона завжди була загадковою. Але ніколи — небезпечною.

Торнхельд задумливо дивився вперед.

— А ще вона завжди зневажала богів, — тихо додав він. — Я боюся, як би вона нічого поганого не зробила.

Я усміхнулася, намагаючись звучати впевненіше, ніж відчувала насправді.

— Я буду за нею приглядати.

Торнхельд теж усміхнувся. І раптом подивився на мене якось інакше — занадто м’яко, занадто тепло. Мені навіть здалося, що у цьому погляді на мить промайнуло щось ніжне.

— Уважно дивись, — сказав він, надто легко для такого погляду.

Я мовчки повернулася до вікна. Сніг повільно кружляв і осідав на квітах, і ця тиша раптом стала густою, майже незручною. Але я все ж зібралася з духом і тихо спитала:

— Що з тобою, Торне?

Він здивовано повернувся.

— А що зі мною? Про що ти, Ері?

Я знизала плечима.

— Останнім часом ти якось дивно поводишся, — я зробила паузу і наголосила: — Зі мною. Щось не так?

Він важко зітхнув. Потім знову усміхнувся — тією ж м’якою, теплою усмішкою.

— Все так. Все добре, Ері. Не зважай.

Тепер уже зітхнула я. Якщо раніше таємниці були тільки в Мейларії, то тепер і принц став загадковим. А раніше між нами не було таємниць. Це засмучувало мене — більше, ніж я хотіла визнавати навіть сама собі. 

Ми з Торнхельдом повільно пішли між високими книжковими шафами. Тут було тихо — така тиша, в якій навіть дихання звучало надто голосно. Світло від високих вікон падало на палітурки, і пил у повітрі ледве помітно мерехтів. Торнхельд ішов поруч, без поспіху, і раптом усміхнувся — весело, майже по-дитячому.

— Пам’ятаєш, як у дитинстві ми тут від слуг ховалися?

Я не стримала тихого сміху, картинка з минулого виникла дуже яскраво.

— О так! Було весело спостерігати, як вони нас шукають. Ми тоді думали, що геніально ховаємось.

— А вони нас знаходили за хвилину, — він теж засміявся.

Я провела рукою по корінцях книжок. Торнхельд несподівано повторив мій жест — ми стояли одне напроти одного — і його рука ніби випадково торкнулася моєї. Я різко відвела погляд. Серце раптом пропустило удар, і мені стало трохи ніяково. Щоб приховати це, я зробила вигляд, що уважно роздивляюся одну з книг, витягнула її з полиці, розгорнула, хоча навіть не читала, що там написано.

— Я трохи сумую за тими безтурботними часами, — сказав він тихіше. — Зараз уже так не побігаєш. Та й ти вся у справах, Ері. Це мені ще пощастило, що тебе останнім часом справи приводять до мене.

Я перегортала сторінки, зовсім не вникаючи в текст.

— Я теж сумую, — сказала я. — Але таке вже доросле життя.

Торнхельд помовчав. Потім тихо, трохи нерішуче почав:

— Воно могло б бути іншим, якби ти…

Торнхельд не встиг договорити, коли біля нас з’явилася Мейларія.

— Я знайшла те, що мені було потрібно.

Її голос прозвучав так раптово, що я здригнулася і підняла голову. Вона стояла поруч із кількома книгами в руці і мала задоволений вигляд.

— Щось ти швидко, Мей, — я не стримала розчарування. Надто вже невдало вона підійшла.

— Ну, про богів тут мало книг, але поки що мені вистачить цих. Тож можемо йти, Ері, — вона взяла мене під руку і повернулась до принца. — Дякую тобі за допомогу, Торнхельде. Я скоро поверну книги, не хвилюйся.

— Я знаю, що повернеш.

Я важко зітхнула. Всередині щось неприємно вкололо — мені зовсім не хотілося, щоб розмова закінчувалася саме так. Але Торнхельд уже усміхався звично, легко, ніби нічого недоговореного між нами не залишилось. Він провів нас до виходу, попрощався тепло й невимушено. І якби не той момент у бібліотеці, я б подумала, що мені все здалося.

Дорогою додому я мовчала. Вдавала, що уважно розглядаю снігові краєвиди, але думки крутилися навколо одного — що Торнхельд хотів сказати? Чому замовк? І чому я взагалі про це думаю? Мейларія мовчала досить довго, але потім, ніби відчувши мої думки, запитала:

— Я вам з принцом не завадила? Мені здалося, ви про щось мило спілкувались, коли я підійшла.

Я відмахнулася, мені не хотілося ділитись з подругою думками, бо я сама ще в них не розібралася.