Розділ 7.1. Королівська бібліотека

Зранку Мейларія приїхала, як і обіцяла — на санях, якраз до сніданку, як ми і домовлялись. Я ще здалеку її помітила, виглядаючи у вікно, і чомусь зловила себе на думці, що сьогодні Мейларія здається іншою. Зібранішою. Наче всередині себе вона вже давно щось вирішила.

За сніданком ми сиділи всі разом. Мейларія хвалила мамині круасани, але думками вона була ніби не тут.

— Ільде Елліно, — Мейларія взяла черговий круасан і майже заплющила очі від насолоди, — ваші круасани, як завжди, неперевершені. Малиновий джем і м’ята — це просто злочинно смачно.

Мама усміхнулася, вона любила, коли хвалили її страви.

— Та перестань, — махнула вона рукою. — Їж, поки теплі. А то Ері з’їсть все сама.

— Цілком можу, — розсміялася я, відкушуючи свій круасан.

Мейларія усміхнулася, цього разу щиро, без тієї дивної тіні, що промайнула в її погляді, коли вона сідала за стіл. Але коли ми закінчили сніданок, сіли в сани і рушили до столиці, щось знову змінилося.

Між нами повисло мовчання. Сніг м’яко кружляв над нами, до Ліаріля ще було кілька годин, а між нами повисла тиша. Не холодна. Просто незручна. Я не знала, з чого почати розмову. Про принца? Про мапи? Про богів — тим паче ні. У голові крутилися десятки слів, але жодне не здавалося підходящим.

Мейларія дивилася кудись уперед, поверх зимових полів, ніби там, за обрієм, було щось значно важливіше за дорогу, столицю і навіть нашу поїздку. Вона була поруч, але водночас дуже далеко — у своїх думках, у яких мені, здається, місця не було. Я мовчала. Вона теж.тІ чим ближче ми були до Ліаріля, тим сильніше я відчувала: ця тиша — не випадкова. Вона була передвісником. Чогось складного. І, ймовірно, небезпечного.

Ми в’їхали у внутрішній двір палацу майже без слів. Сани зупинилися плавно, фрео тихо пирхнули й одразу заспокоїлися, ніби й вони відчували офіційність цього місця. Я зістрибнула першою, оглянулася на Мейларію. Вона виглядала зосередженою, навіть трохи напруженою — плечі рівні, погляд спокійний, але надто вже відсторонений. Я вже навчилася помічати в ній такі дрібниці.

Нас швидко провели коридорами до принца. Торнхельд чекав у невеликій вітальні біля вікон. Побачивши нас, він усміхнувся тією знайомою легкою усмішкою, яка завжди трохи знімала напругу. На столику вже стояв чайник, чашки і тарілка з булочками — ще теплими, судячи з тонкої пари над ними. Усмішка мимоволі розтягнулася на обличчі. Поки ми їхали, я встигла знову зголодніти. Трохи.

— Ти навіть не намагаєшся приховувати, що приїжджаєш сюди заради їжі, Ері, — сказав Торнхельд з удаваною серйозністю.

Я пирхнула і сіла за стіл. Мейларія влаштувалася поруч, оглядаючи кімнату так, ніби вперше тут була, хоча це було не так. Торнхельд налив нам чай. Його рухи були звичними, спокійними — і в такі моменти він здавався не принцом, а звичайним хлопцем.

— І з чим ви приїхали сьогодні? — запитав він, сперши лікоть на стіл. — Ще й удвох?

Я кивнула у бік Мейларії.

— Нам потрібна твоя бібліотека, Торне. Мейларія хоче дещо знайти.

Торнхельд зробив ковток чаю і повернувся до Мейларії, поглянув на неї уважно.

— І що ж тебе цікавить, Мей?

Мейларія сиділа рівно, пальці акуратно тримали чашку, і її голос прозвучав рівно, ніби вона говорила про щось зовсім буденне, як ось художні книги:

— Старі мапи джерел. І книги про богів. Є в тебе щось таке, Торне? — вони давно спілкувалися неофіційно. Торнхельд не любив всі ці церемонії.

— У мене є все, — Торнхельд широко усміхнувся. — Мабуть. Але треба пошукати, — він нахилив голову, придивляючись до неї. — А для чого тобі все це, Мей?

Мейларія на мить відвела погляд, ніби обирала безпечну відповідь.

— Треба.

Її голос був спокійний, але мені стало не по собі. Я надто добре знала ці короткі відповіді — вони означали, що продовження не буде, що вона щось приховує.

— Ти ж не збираєшся шкодити Ельтанії? — Торнхельд поставив чашку на блюдце трохи голосніше, ніж зазвичай.

— Звісно, ні! — різко відповіла Мейларія, і в її голосі промайнуло обурення.

Але Торнхельд не поспішав відступати. Все ж таки він був принцом і дбав про свій  світ.

— Тоді чому не хочеш розповісти? Ми вміємо зберігати таємниці.

На кілька секунд запала тиша. Я навіть помітила, як напружилися плечі Мейларії.

— Тому що хочу сама спочатку у всьому розібратися, — відповіла вона вже тихіше.

Торнхельд подивився на неї довгим поглядом, ніби зважуючи щось усередині себе. Потім зітхнув.

— Добре. Допивайте чай і підемо.

Мейларія спокійно пила чай, ніби нічого особливого не сталося. А я підняла погляд на Торнхельда. Він ледь помітно хитнув головою. Це було майже невловимо — але я зрозуміла натяк. Йому це все не подобалося. І не лише через таємниці. Він відчував те саме, що й я: щось у цій історії рухалося не туди. Я мовчки взяла булочку, але смаку майже не відчула. Бо раптом усвідомила — ми зараз стоїмо на межі чогось великого. І, можливо, небезпечного для всіх нас.