Розділ 6.2. Дивні питання

Під кінець робочого дня, коли більшість наших колег вже скінчила роботу і почала збиратися додому, Мейларія раптом запитала, ніби між іншим:

— Ері, а ти спитала в принца про старі мапи джерел?

Я застигла з порожніми горщиками в руках і подумки себе насварила. Це ж треба було забути?

— Ні… вибач, Мей. Я забула. Наступного разу обов’язково спитаю. Тобі ж не терміново?

Вона усміхнулася, але в усмішці промайнула дивна, майже втомлена тінь.

— Та ні. В мене попереду вічність. Куди поспішати?

Мені стало ніяково. Наче я підвела її не дрібницею, а чимось важливішим, ніж проста розмова з принцом.

— Ну не злися на мене, Мей. Хочеш, я можу просто зараз до нього поїхати?

— Та не треба.

Я не здавалася:

— Тоді може повечеряємо разом? Сходимо до якогось ресторанчику, вип’ємо коктейльчиків, розслабимось.

Мейларія усміхнулася вже тепліше.

— Ні, в мене вже є плани на вечір.

Я здивовано підняла брови.

— Невже в тебе побачення?

— В точку, — очі Мейларії аж засвітилися. В неї раніше були хлопці, але вона ніколи не мала такий щасливий вигляд, як зараз.

— Ого. І хто цей нещасний? — я весело підморгнула. — Познайомиш?

— Щоб ти його відбила?

Я театрально обурилася:

— Я колись так робила?

— Та ні, просто… — вона трохи знітилася. — В нас, здається, все серйозно. Не хочу злякати везіння.

— То хоч скажи, як його звати? — мене з’їдала цікавість. Хотілося знати, що ж то за хлопець такий, що полонив серце моєї подруги.

— Варнір. І він кухар. Так готує! Вмерти від насолоди можна.

Мейларія захихотіла, а я не стримала усмішки.

— То ось чому ти його приховуєш. Щоб я теж не закохалася в його їжу. Ну щасти тоді, подружко. Гарного вам вечора.

Коли ми повністю закінчили роботу і вже збиралися йти додому, Мейларія знову мене спитала:

— То ти коли поїдеш до принца?

— Якщо тобі дуже треба, то можу завтра вранці. А взагалі — поїхали разом. Думаю, він не відмовить. Це ж лише бібліотека, а не щось надзвичайне.

Мейларія не одразу відповіла. Вона дивилася кудись убік, ніби зважувала щось значно серйозніше за звичайну поїздку.

— А про богів в нього немає книг?

— Може й є. А що саме тебе цікавить? — я не очікувала подібного питання.

— Їх безсмертя.

Я здивовано знизала плечима.

— А що тобі до нього? Живуть і живуть.

— Тобі не здається дивним жити безкінечно протягом тисячоліть і мати можливість вмерти лише від руки сильного мага чи іншого бога? — Мейларія говорила з такою серйозністю, якої я від неї не очікувала. Зазвичай все, що стосувалося богів вона обговорювала з легкою іронією.

— Я ніколи про це не задумувалася. Але мабуть то важко — стільки жити.

— Несправедливо це.

Я кивнула, зрозумівши її по-своєму:

— Звісно, несправедливо. Ми живемо близько ста років, а боги — вічність. Я хоч і вічність не хотіла б прожити, але років триста замість ста пожила б із задоволенням.

Та тільки Мейларія похитала головою.

— Ні. Несправедливо, що вони не можуть жити, як звичайні люди. Старіти. Вмирати. Вони ніби застигли в часі.

Я дивилася на подругу і не вірила. Вона що серйозно зараз?

— От біда! — я пирхнула. — Не старіють. Мені б таку біду.

— А ще боги можуть бути тільки з такими ж богами, як і вони. Якщо закохаються в смертного — це кохання приречене, — не вгавала подруга.

— Ой, бачила я те кохання богів. Вони як сваряться — світ руйнується. А нам усе рятуй потім.

Я чудово знала з розповідей мами, як вона намагалася обдурити Ліаріель, щоб помирити її з Рейнгаром. То було непросто. Навіть мене, ще зовсім крихітку, втягнули в ту історію, щоб вплинути на вибір мами. Добре, що я була надто малою, щоб це пам’ятати, інакше б — травма на все життя.

— Ти несправедлива до богів, — заперечила Мейларія.

Я глянула на неї уважніше. Це було вперше на моїй пам’яті, коли подруга була на боці богів.

— Ніколи раніше не помічала за тобою такої прихильності до богів. Ти ж навіть у храм не ходиш.

Мейларія несподівано пирхнула і ледь стримала сміх.

— Ще не вистачало мені в храм ходити. Ото сміх би був.

— А що смішного? — я не розуміла причини її веселощів.

— Та… — вона махнула рукою. — Мені вже час, Еріліфеє.

Я зітхнула. Завжди вона так — тільки доходить до найцікавішого, як вона зупиняється.

— Ох і таємнича ти в мене, подруго.

Мейларія хитро всміхнулася і підморгнула мені.

— Яка вже є.

— Але я все одно тебе люблю, — попри всі недоліки Мейларії та її постійні таємниці, я справді любила подругу. Вона завжди мене підтримувала.

— Я тебе теж.

— До завтра. Заїдеш за мною на санях? Приїжджай на сніданок. Я попрошу маму спекти твої улюблені круасани — з малиновим джемом, йогуртовим кремом і м’ятою.

— Хіба можна відмовитись від фірмових круасанів твоєї мами? Добре, заїду.

Ми обійнялися і пішли в різні боки. Весь шлях додому мене не полишало дивне відчуття, що наша розмова було не простою цікавістю. Мейларія щось задумала і мене це тривожило. Тільки як вивести її на відверту розмову — я не знала.

Вдома після вечері я підійшла до мами. Може, якщо Мейларія смачно поїсть, то стане відвертішою? Марна надія, звісно, але спробувати варто.

— Мамо, спечеш завтра зранку круасани? — попросила я. — До мене Мейларія приїде. Поснідаємо разом, а потім поїдемо до принца.

Мама подивилася на мене тим самим поглядом, від якого в дитинстві хотілося сховатися під стіл.

— Щось ти часто почала їздити до принца, доню. Невже ваші стосунки змінилися?

Мене це миттєво роздратувало. Та скільки можна намагатися нас зблизити? Я вже втомилась від цього.

— Та ну тебе, мамо! — відповіла різкіше, ніж планувала. — Ми з Торнхельдом тільки друзі. Я у справах до нього їжджу.

Мама усміхнулася так, ніби я щойно підтвердила всі її підозри.