Розділ 6. Дивні питання

Я повернулася додому вже під вечір — зла, втомлена і з відчуттям, ніби в мене з-під ніг хтось дуже акуратно, але наполегливо вибивав ґрунт. У передпокої було тихо, лише магічні світильники м’яко світилися теплим світлом, ніби нічого у світі не відбувалося. І це дратувало.

Першим ділом я зайшла в оранжерею і дістала з шухляди останній кристал. Єдиний, який Маркіл не встиг перетворити на блідо-помаранчеву калюжу. Дивилася на нього довше, ніж потрібно, ніби він міг мені щось сказати. Потім зітхнула і наклала руну стазису. М’яко, обережно, без жодної зайвої краплі магії, бо дуже боялася його зруйнувати. Тепер кристал не розтане, він буде в безпеці. І від впливу температури, і від впливу людей. З цим відчуттям крихкого контролю я піднялася в кабінет до тата.

Він, як завжди, сидів за столом, заваленим паперами, і виглядав так, ніби світ тримався виключно на його терпінні. Наш незмінний херсір [1]. Я розповіла все. Від початку й до кінця. Про кристали і королівського вченого, про те, як мене фактично виставили дурненькою дівчинкою з фантазіями.

Тато вислухав мовчки. Потім відкинувся на спинку крісла і сказав спокійно, без злості, без насмішки:

— Ну Недгальд завжди був упертим і недовірливим, тож йому дійсно треба кращі докази, аніж гарячі кристали.

Я скривилася.

— Якби ж я знала, які…

Тато підвівся, підійшов ближче і поплескав мене по плечу — по-батьківськи, тепло.

— Я вірю, що ти знайдеш. Ти ж у мене розумниця, Ері.

І от тоді в мене всередині щось нарешті відпустило. Я вийшла з кабінету з дивною, майже дитячою радістю — мене почули. Мені повірили. І те, що зробив це тато — було для мене дійсно важливим.

Решту дня я провела в оранжереї. Земля, листя, запахи — все було тут знайоме, зрозуміле, звичне. Я працювала довго, зосереджено, і вперше за день відчула себе на своєму місці.

Наступного дня на роботі я одразу пішла до Мейларії. Розповіла їй про розмову з принцом і не приховувала тривоги через поведінку королівського вченого. Мене досі коробило від його тону — поблажливого, зверхнього, і від ставлення — як до маленької дівчинки.

— Ти щось дослідила зі своїм кристалом? — спитала я, намагаючись тримати голос рівним.

Мейларія кивнула.

— Так. Він дійсно повільно тане під дією холоду. Але поки тане, то зігріває все навколо. І це шкодить ґрунту і рослинам.

Я завмерла, не вірячи тому, що почула. Невже Мейларія…?

— Ти теж свій розплавила?! — вигукнула обурено.

Вона глянула на мене так, ніби я щойно запропонувала їй повиривати з корінням всі рослини з горщиків.

— Ні. Навіщо? Я просто зчитала магією з нього інформацію, — спокійно відповіла подруга.

— Але як? Я не знала, що так можна, — її відповідь мене здивувала.

Мейларія відвела очі. І це мені одразу не сподобалося. Вона знову збиралася збрехати. Або приховати правду.

— Довго пояснювати.

Я схрестила руки на грудях і мовчки подивилася на неї. Дуже красномовно подивилася. Мейларія зітхнула, здаючись.

— Просто в мене в дитинстві були сильні вчителі. Батьки приводили. Хотіли, щоб я стала генієм. Я ним, звісно, не стала, — вона криво всміхнулася, — але дещо вмію. Це зчитування працює на тому ж принципі, що й певні артефакти.

Пояснення Мейларії здавалося правдоподібним, але недовіра все одно нікуди не зникла.

— І тебе навчили зчитуванню ще в дитинстві?

— Так. Але це дуже складно. Артефактами зчитувати простіше.

Я більше нічого не сказала. Просто кивнула і повернулася до роботи. Але думка вже міцно вкоренилася в голові. Якщо кристал можна читати, не знищуючи, якщо він не просто тане, а ще й впливає на рослини, значить, це не жарт. І точно не дрібниця. І цей королівський вчений Маркіл або не розумів небезпеки, або розумів надто добре. І тоді він не на нашому боці. Але на чийому? Я не знала. Але відступати я не збиралася.

Під кінець робочого дня, коли більшість наших колег вже скінчила роботу і почала збиратися додому, Мейларія раптом запитала, ніби між іншим:

— Ері, а ти спитала в принца про старі мапи джерел?

Я застигла з порожніми горщиками в руках і подумки себе насварила. Це ж треба було забути?

— Ні… вибач, Мей. Я забула. Наступного разу обов’язково спитаю. Тобі ж не терміново?

Вона усміхнулася, але в усмішці промайнула дивна, майже втомлена тінь.

— Та ні. В мене попереду вічність. Куди поспішати?

Мені стало ніяково. Наче я підвела її не дрібницею, а чимось важливішим, ніж проста розмова з принцом.

— Ну не злися на мене, Мей. Хочеш, я можу просто зараз до нього поїхати?

— Та не треба.

Я не здавалася:

— Тоді може повечеряємо разом? Сходимо до якогось ресторанчику, вип’ємо коктейльчиків, розслабимось.

Мейларія усміхнулася вже тепліше.

— Ні, в мене вже є плани на вечір.

Я здивовано підняла брови.

— Невже в тебе побачення?

— В точку, — очі Мейларії аж засвітилися. В неї раніше були хлопці, але вона ніколи не мала такий щасливий вигляд, як зараз.

— Ого. І хто цей нещасний? — я весело підморгнула. — Познайомиш?

— Щоб ти його відбила?

Я театрально обурилася:

— Я колись так робила?

— Та ні, просто… — вона трохи знітилася. — В нас, здається, все серйозно. Не хочу злякати везіння.

— То хоч скажи, як його звати? — мене з’їдала цікавість. Хотілося знати, що ж то за хлопець такий, що полонив серце моєї подруги.

— Варнір. І він кухар. Так готує! Вмерти від насолоди можна.

Мейларія захихотіла, а я не стримала усмішки.

— То ось чому ти його приховуєш. Щоб я теж не закохалася в його їжу. Ну щасти тоді, подружко. Гарного вам вечора.

Коли ми повністю закінчили роботу і вже збиралися йти додому, Мейларія знову мене спитала:

— То ти коли поїдеш до принца?

— Якщо тобі дуже треба, то можу завтра вранці. А взагалі — поїхали разом. Думаю, він не відмовить. Це ж лише бібліотека, а не щось надзвичайне.