Розділ 5.2. Це не жарти

Зранку, ледь поснідавши, я поїхала в столицю. Дорога цього разу була для мене лише розмитим фоном — краєвиди миготіли десь на краю зору, але я їх майже не помічала. Усі думки крутилися навколо кристалів: звідки вони взялися, хто міг сховати їх у землю і навіщо.

У палаці я одразу передала кристали Торнхельду й детально розповіла, як і де ми їх знайшли. Три віддала йому, один залишила собі — про всяк випадок. Я не могла пояснити чому, але мені було спокійніше, коли один кристал залишився при мені.

Торнхельд занепокоївся миттєво. Без жартів, без іронії — це саме по собі було тривожним знаком. Він покликав одного королівських учених. Маркіл Тігатурі — так його звали — уважно мене вислухав, поставив кілька запитань і врешті забрав кристали на перевірку. Коли двері за ним зачинилися, я нарешті змогла видихнути. Торнхельд запросив мене до столу.

— Сідай, — сказав він і кивнув на стіл, тепло усміхаючись. — Тістечка з грушею і корицею, як ти любиш.

Я одразу потягнулася до тістечка.

— Ти що, заради мене попросив свою кухарку спекти їх?

— Звісно, — відповів він, ніби це було очевидно. — Ти ж учора ввечері повідомила, що приїдеш. Чому ні? Ти зараз не так часто до мене приїздиш.

Я відкусила шматок, насолоджуючись улюбленим смаком. Королівська кухарка дуже смачно готувала. Я обожнювала її солодощі ще з дитинства.

— Я ж була в тебе днями, Торнхельде.

— То один раз, — хмикнув він. — А до того десь місяць чи півтора не приїжджала, негіднице.

— Я працювала, — буркнула я з повним ротом. — Не було часу.

Він раптом простягнув руку й легким рухом стер пальцем крем з моєї губи.

— Де твої манери, Еріліфеє? Вся кремом перемазалася.

Я засміялася й одразу ж, не задумуючись, провела пальцем по його щоці, залишивши слід крему у відповідь. Але десь глибоко всередині я відчула легке, несподіване збентеження — від самого жесту, від близькості, від того, як звично і водночас небезпечно легко це сталося.

Десь за годину до нас зайшов Маркіл і попросив пройти з ним до лабораторії. Я з Торнхельдом мовчки пішла слідом. Лабораторія виявилася просторою і світлою, заповненою магічними приладами, кристалічними сферами, рамами з рунічними схемами й столами, заставленими флакончиками. Маркіл підвів нас до одного зі столів — і мені одразу стало недобре. На столі я побачила дві калюжі блідо-помаранчевого кольору і один кристал. Мій. Мені це зовсім не сподобалося.

— Дивіться, — сказав Маркіл рівним тоном. — Ось що відбувається з кристалом під дією холоду.

Він простягнув руку і з його долоні потекла магія холоду — чиста, концентрована. Кристал почав змінюватися. Не тріскатися. Не руйнуватися. Він танув. Повільно, майже красиво, ніби крижинка, залишаючи по собі калюжу теплої, дивної рідини.

Я відчула, як у мені піднімається хвиля злості.

— Ви знищили мої кристали! — різко сказала я. — Як ви могли?!

Маркіл навіть не здригнувся.

— Під дією інтенсивного холоду ці кристали тануть, — спокійно відповів він. — У землі цей процес повільніший, але результат той самий. З часом вони зникають. Гадаю, це просто чийсь жарт, ільде Еріліфеє. Тож не забивайте свою чарівну голівоньку дурницями.

— Але ж рослини гинуть! — я ледь стримувалася.

— Таке іноді трапляється, — знизав плечима він. — Це не привід для серйозного занепокоєння. Ми вже займаємося цим. Скоро все буде в нормі.

Я більше не могла там стояти. Ми з Торнхельдом вийшли, і тільки коли двері зачинилися за нашими спинами, я вибухнула:

— Він не розуміє! Він взагалі не знає, що відбувається! Чому він мені не вірить? Де твій тато знайшов цього недоумка? Який з нього вчений?!

— Мені теж Маркіл не подобається, — зітхнув Торнхельд. — Але тато зацікавився його методами й ідеями. Він узяв його на службу два роки тому.

— І що тепер робити? — я відчула справжню безпорадність. — Я думала, в мене будуть докази, а Маркіл просто взяв і знищив їх!

Торнхельд уважно подивився на мене.

— А в тебе більше немає кристалів? — спитав він з хитруватою посмішкою. — Я впевнений, ти не могла віддати всі. Я знаю тебе надто добре, красунечко.

Я зітхнула. І чомусь це звичне звертання сьогодні подіяло на мене якось дивно, я відчула себе трохи ніяково. Ніби Торнхельд зі мною фліртував. А він цього ніколи не робив!

— Є, — неохоче зізналася я. — Але я хотіла, щоб твій тато побачив.

Він похитав головою.

— Він вірить Маркілу. Тому зараз — ні. Думаю, тобі треба продовжити дослідження. Самостійно. Розповідай мені, якщо з’явиться щось важливе. Ти ж знаєш, я завжди на твоєму боці. Але поки що батькові краще нічого не казати.

— А коли варто? — запитала я гірко. — Коли стане занадто пізно?

— Ні, — твердо відповів він. — Коли буде трохи більше доказів. Таких, які Маркіл не зможе знищити.

Я кивнула. Іншого виходу все одно не було. Торнхельд запропонував залишитися на обід, але я відмовилася й поїхала додому. Мені потрібно було думати. Перевіряти. Порівнювати. Копати глибше — буквально й переносно. Маркіл помилявся. Я була в цьому впевнена. Ці кристали не були жартом. Вони з’явилися в надто підозрілому місці. І якщо королівський вчений закрив на це очі, значить, він дуже не хотів, щоб правда вийшла назовні. Але в мене залишався ще один кристал. І я більше не збиралася дозволяти нікому казати мені, що це — лише жарти.