Розділ 5.1. Це не жарти

Я зайшла в дім саме тоді, коли вся сім’я вечеряла. Тепле світло їдальні здавалося привітним після білосніжних просторів лісу, а запах їжі раптом нагадав, наскільки я зголодніла.

— Де ти весь день була? — тато навіть не намагався приховати роздратування, коли побачив мене. — Знову в Крижаний ліс їздила? Я заходив удень до тебе на роботу — мені сказали, що ти сьогодні не працюєш. Чому ти нічого не сказала?

Я зупинилася на пів кроці, стиснула губи.

— І тобі доброго вечору, тату, — буркнула я.

Розвернулася й пішла геть, не чекаючи відповіді. Апетит нікуди не зник, але образа була сильнішою. Я не хотіла зараз нікого бачити, тим паче пояснюватися. Якщо вони не розуміють, що моя робота важлива — це не мої проблеми.

У своїй оранжереї я нарешті змогла трохи видихнути. Дістала врятовані рослини, обережно поклала їх на стіл, підібрала горщики, дістала з полиці поживне зілля. Листя тьмяніло, магія в них текла нерівно, але вони ще жили. Я працювала повільно, зосереджено, ніби намагаючись заглушити думки діями.

Хвилин за п’ятнадцять двері тихо відчинилися. Я не обернулася одразу — впізнала мамині кроки. Вона зайшла з тацею, поставила її на стіл. Густий вершковий суп із цибулею, запечені овочі з ягідним соусом, шипшиновий чай і булочка з грушевим джемом. Усе, як я люблю. Мама підійшла ближче й м’яко торкнулася мого плеча.

— Тато просто хвилювався. Не злися на нього, маленька.

Я різко смикнула плечем, скидаючи її руку.

— Я не маленька! — викрикнула я різкіше, ніж я хотіла. — І йому це слід зрозуміти. Коли я була маленькою, я завжди казала, куди йду. Але зараз я повнолітня і не маю звітувати перед вами про кожен крок. Невже ви не розумієте?!

Очі зрадницьки защипало і сльози виступили самі. Проте мама не відступила. Вона розвернула мене до себе, взяла за руки й заговорила спокійно, тихо, так, як уміла тільки вона.

— Говорити, куди йдеш — це не про контроль, а про турботу. Ми ж не забороняємо тобі нічого, доню. Але ми хвилюємося, коли тебе довго немає, а на магічні повідомлення ти не відповідаєш. Тато думав, що з тобою щось сталося. Він вже збирався викликати стражників на твої пошуки.

— Мабуть, щось блокувало магічний зв’язок… — я важко зітхнула. — Ми з Мейларією були в самому серці Крижаного лісу. Уявляєш, вона знала, як дістатися туди, до тих перших зимових рослин Ліаріель, і нічого мені досі не казала!

Мама теж зітхнула й кивнула в бік столу.

— У Мейларії надто багато таємниць. Вона хороша дівчина, вона мені подобається, але вона завжди мене насторожувала. Як би вона тебе до біди не привела. Піди поїж, доню. Нічого з твоїми квіточками не станеться, якщо ти їх ненадовго залишиш.

Я кивнула, подякувала й сіла за стіл. Суп був ще теплий, насичений, заспокійливий, але думки не відпускали. Перед внутрішнім поглядом знову й знову спливали помаранчеві кристали. Вони лежали зараз у моїй сумці — мовчазні, небезпечні, чужі. І я все сильніше відчувала: сьогоднішній день був лише початком проблем. 

Я доїла, повернула тацю з порожніми тарілками мамі й знову пішла в оранжерею до рослин. З ними було спокійніше. Рослини не дивилися з докором, не чекали пояснень — вони просто потребували уваги. Я перевіряла їх магією одну за одною, підживлювала зіллям, заспокоювала словами. Деякі кущики відгукувалися слабко, але все рівно був прогрес. Це тішило хоча б трохи.

Раптом двері за спиною знову відчинилися.

— Якби ти знала, як тато хвилювався, ти б не розвернулася і не пішла, — озвалася Айлінея. — Тобі твої рослини завжди важливіші за сім’ю.

Я закотила очі.

— О, прекрасно. Ще мені молодша сестра нотації не читала, — пирхнула я. — Дякую, татусева донечко, мені й маминих вистачило. Вибачте, що займаюся серйозними справами замість того, щоб пекти з вами булочки!

Айлінею мої слова явно зачепили, але вона не пішла. Навпаки — вперто підійшла й сіла на диванчик між двома великими горщиками з рослинами.

— Ти жорстока до нас, — сказала вона тихо, але впевнено.

Щось у мені клацнуло. Я різко випросталася, підійшла до столу, схопила сумку й повернулася до неї. Розстібнула застібку, дістала загорнуті кристали і показала їх сестрі.

— Жорстока? Я жорстока? — голос тремтів від злості. — А це не жорстоко? Ми знайшли ці кристали з Мейларією в землі! Вони нагрівали її, знищуючи рослини. Що ти на це скажеш, Айлі?

Айлінея обережно простягнула руку, торкнулася одного з кристалів — і миттєво відсмикнула пальці.

— Він гарячий! — злякано видихнула вона.

— А я тобі про що? — кинула я.

Вона дивилася на мене вже зовсім інакше — без образи, лише з тривогою.

— Це жахливо… Ти мамі казала?

— Ні, — похитала я головою. — Навіщо? Вона з цим нічого не зробить. Завтра поїду до Торнхельда і все йому розповім.

Ми ще трохи поговорили. Айлінея вже не сперечалася, тільки слухала. Потім тихо вибачилася за те, що сварила мене, але все ж сказала, що татові варто пояснити, що відбувається насправді.

— Потім, — відрізала я. — Не зараз.

Вона кивнула, підвелася й пішла до себе. А я залишилася в оранжереї — серед моїх любих рослин. Я закінчила з ними вже ближче до ночі. Магія в рослинах вирівнялася, потоки стали спокійнішими, і я нарешті дозволила собі видихнути. Склала інструменти, закинула сумку на плече й вийшла з оранжереї.

Підіймаючись сходами, я помітила смужку світла під дверима татового кабінету. Він ще не спав. Я зупинилася на мить, зібралася з думками, постукала й зайшла. Тато сидів за письмовим столом. Перед ним стояла пляшка настоянки й одна чарка. Він виглядав втомленим, старшим, ніж зазвичай.

— Вибач, тату, — сказала я тихо. — Я не подумала, що ти будеш так хвилюватися.

Він підняв голову й довго дивився на мене.

— Більше так не роби, Еріліфеє, — нарешті сказав він. — Я надто багато близьких людей втратив за своє життя. Я не хочу втратити і тебе.

Сором вдарив під ребра різко й неприємно.