Розділ 4.2. Сліди втручання

— Ні! — видихнула вона з переляком. — Він теплий!

Я миттєво простягнула руку до її куща. І відчула те саме: не мороз і навіть не справжній холод. Легка, ледь вловима прохолода, що межує з теплом — така, яку не мав розповсюджувати морозник.

— Цього не може бути… — пробурмотіла я.

Ми швидко розгорнули сніг біля основи куща. Під шаром свіжого снігу земля підтанула, ніби її гріли зсередини. Я різко вдихнула. Тут точно щось не те. Ми підняли залишки снігу магією, обережно, щоб нічого не пошкодити, і дісталися до ґрунту. Я торкнулася землі долонею. Вона не була крижаною. Вона була ледь теплою.

— Так не повинно бути! — у Мейларії перехопило подих.

Її обличчя зблідло, а в очах з’явилася справжня паніка. Вона різко зосередилася і направила магію в землю навколо, ніби скануючи її. Я відчула хвилю, що пішла під нашими ногами, глибше, далі.

— Тут, — сказала вона хрипко, роблячи кілька кроків убік. — Відчуваєш?

Я зосередилася — і так, там було воно. Осередок. Невеликий, але чіткий. Найбільше скупчення тепла посеред Крижаного лісу. Морозник, який мав творити холод, ріс із землі, що повільно нагрівалася. У мене всередині щось похололо набагато сильніше, ніж будь-який мороз.

Поки я стояла, намагаючись осмислити побачене, Мейларія різко зірвалася з місця. Вона побігла до саней і за мить повернулася з маленькою садівничою лопаткою. Без жодних вагань вона почала копати. Земля піддавалася легко, неприродно легко, бо була не мерзла, а ледь тепла. Раптом її лопатка дзенькнула об щось тверде.

— Є, — видихнула Мейларія і відклала інструмент, розгрібаючи далі ґрунт руками.

За кілька секунд вона дістала невеличкий кристал помаранчевого кольору. Він слабо світився, ніби маленький вогник, і від нього чітко тягнуло теплом, навіть на відстані.

— Він пече! — вигукнула Мейларія, простягаючи долоню до мене, і одразу ж кинула кристал у сніг.

Сніг під ним зашипів і почав танути, оголюючи темну, мокру землю.

— Щоб тебе… — вилаялася Мейларія крізь зуби.

Я швидко дістала з сумочки хустинку, обережно підняла кристал, тримаючи його крізь тканину. Навіть так він був гарячим. Я торкнулася його пальцями — обережним, легким дотиком.

— Дійсно гарячий… — пробурмотіла я. — Але як це взагалі можливо? Це ж не чергові експерименти Ліаріель?..

Мейларія похитала головою, хоча в її погляді майнула тінь сумніву.

— Навряд. Але забрати його треба. Для перевірки.

— Так, — погодилася я, ховаючи кристал в сумку. — Я покажу принцу.

Мейларія тим часом знову присіла біля куща морозника. Торкнулася землі, провела долонею над листям, зосереджено прислухаючись до відчуттів.

— Після того, як кристал зник, температура почала нормалізуватися, — сказала вона тихо. — Але в мене є питання. Яка погань їх сюди засунула? Кристал точно не сам тут з’явився.

Я ковтнула.

— Щось погане відбувається. Я це відчуваю, — зізналася я. — Може, повернемося? Мені тут незатишно. Ми вже знайшли те, що шукали.

Мейларія підвелася і похитала головою.

— Ні. Треба ще пошукати осередки тепла, коли ми вже тут. Не можна залишати ці кристали в землі. Вони знищать ліс, холод і магію.

Вона глянула на галявину так, ніби бачила під снігом значно більше, ніж я. Ми рушили далі — повільно, уважно, прислухаючись до тепла під ногами, шукаючи там, де холод мав бути вічним, а замість нього оселилося чуже, небезпечне тепло. Ми методично прочісували галявину й прилеглі ділянки, прислухаючись не до звуків, а до відчуттів — туди, де холод мав бути тихим і рівним, а натомість з’являлося чуже, нищівне тепло. Ми знайшли ще один осередок. Потім другий, третій, четвертий. У кожному випадку — те саме: під шаром снігу земля була м’яка, тепла. І в кожному осередку — кристал. Помаранчевий, зі слабким світінням, небезпечно гарячий на дотик. Мейларія копала мовчки, швидко, з напруженою зосередженістю, ніби боялася, що ми запізнимося і ці кристали спалять ліс.

Закінчивши, окрім кристалів, ми забрали з собою і кілька кущиків рослин. Вони виглядали ледь живими: листя втратило блиск, руни потьмяніли, магія в них текла нерівно, з перебоями. Я акуратно сховала їх в сани, наклавши закляття холоду й стабілізації.

— Витягнемо, — тихо сказала я. — Вони ще тримаються.

Ми дозволили собі невеликий перепочинок лише раз — щоб пообідати. Сендвічі й булочки зникли швидко, чай з термоса був гарячим і приємно пахнув травами. Ми майже не говорили — надто втомилися для цього.

Працювали ми до самого вечора, поки сонце не сховалося за обрієм. Загрузивши в сани всі врятовані рослини, ми нарешті рушили назад. Мейларія відвезла мене прямо до замку. Фрео зупинилися плавно, їх очі таємниче сяяли у вечірній темряві. Ми з Мей попрощалися, вона віддала мені половину рослин і вже було зібралася їхати далі, але затрималася, ніби хотіла ще щось сказати.

— Дай мені один кристал, Ері, — нарешті сказала вона. — Хочу дещо перевірити.

Я насупилася.

— Що? Навіщо він тобі?

— Хочу вивчити, як швидко він нагріває землю, — спокійно відповіла Мейларія. — Думаю, твоєму принцу вистачить і чотирьох, щоб зрозуміти масштаб катастрофи.

— Він не мій, — буркнула я автоматично. Мейларія, як завжди, напевно вже посміхалася б, якби так сильно не хвилювалася за рослини.

Я все ж дістала один кристал і передала його подрузі. Вона коротко кивнула, дякуючи.

— Обережно з ним, — сказала я.

— Завжди, — відповіла Мейларія і сіла в сани.

Фрео рвонули вперед і вже за мить сани зникли у вечірніх сутінках. Я ще кілька хвилин дивилася їм услід, а потім розвернулася і пішла додому. Думки плуталися, тривога важчала з кожним кроком. Те, що ми сьогодні побачили, не було випадковістю. І наслідки цього — для лісу, для магії, для всього нашого світу — навряд чи обмежаться лише кількома кристалами, викопаними з теплої землі.