Розділ 4.1. Сліди втручання

Вранці я чекала на Мейларію біля входу до міської оранжереї, з сумкою, набитою зіллями, інструментами та обідом. Вона приїхала без запізнення — на санях, запряжених двома фрео. Білосніжні вовки стояли спокійно, мов вирізані з льоду, лише сяючі блакитні очі уважно стежили за світом. Її фрео завжди були на диво слухняними і спокійними.

— Ого, — не втрималася я. — Ти сьогодні вирішила їхати з розмахом.

— У гущавину лісу зручніше їхати на санях, аніж верхи, — коротко відповіла вона і жестом запросила сідати.

Сани рушили легко, майже беззвучно ковзаючи снігом. Фрео бігли рівно, впевнено, ніби знали дорогу наперед. Ми пройшли перший портал — між стовбурами дерев спалахнуло блакитне світіння, і світ на мить ніби склався, а потім розгорнувся знову.

Другий портал. Третій.

Я почала уважніше вдивлятися навколо. Ліс змінювався — дерева ставали старшими, стовбури товстішими, гілля нижчим. Я зрозуміла, що не впізнаю ці місця.

— Зачекай, — нарешті сказала я, нахилившись до Мейларії. — Ми точно їдемо туди, куди треба? Ці портали мені незнайомі, я тут ніколи не була.

Вона навіть не обернулася одразу. Лише через кілька секунд відповіла спокійно, майже буденно:

— Ми їдемо правильно.

— Ти впевнена? — не втрималася я.

Мейларія нарешті глянула на мене. Її погляд був зосереджений, серйозний, зовсім не схожий на звичайний.

— Я знаю Крижаний ліс як власний сад. Не хвилюйся, Ері.

Ці слова прозвучали так, що в мене всередині щось знову тихо напружилося. Я хотіла розпитати більше, але промовчала. Чомусь здалося, що зараз вона все одно нічого не скаже. Сани їхали далі, глибше, туди, де ліс ставав густішим і мовчазнішим. Я дивувалася — знову і знову — але не зупиняла її. Я довіряла Мейларії. Навіть якщо не розуміла, звідки в неї така впевненість.

Десь між черговими деревами й блакитним світінням далекого порталу я відчула: ми заїхали туди, куди просто так не потрапляють. І це було зовсім не випадково. Ми проїхали через останній портал, і перед нами відкрилася величезна галявина. Старі дерева з товстими стовбурами були покриті магічними рунами, які випромінювали слабке блакитне сяйво. Крига росла прямо із землі, утворюючи кристалічні шипи й арки, дивні фігури, немов хтось створював тут скульптури. Я роззирнулася навколо і не втрималася від питання:

— Це ж саме серце Крижаного лісу? Так?

— Так, — Мейларія кивнула.

Я повернулася до неї, ще більше здивована:

— А як ти знайшла сюди шлях, Мей? Ліаріель начебто сховала його від сторонніх очей.

Мейларія тихо пирхнула, і в її очах блиснула тінь усмішки.

— Вона погано вміє ховати. А в мене є свої секрети.

— Поділишся? — не втрималася я, хоча насправді не сподівалася, що подруга відкриє мені свій секрет. Така вже була моя Мейларія — таємнича.

— Ні, — спокійно, але твердо відповіла Мейларія. — І не злися. Бо це не тільки моя таємниця. Я заприсяглася її не розповідати. Тому не можу.

Я зітхнула, трохи засмучена. Але на що я сподівалась? На диво? Не чекаючи більше, я зістрибнула з саней. Сніг хрустів під ногами, а крижані кристали ніжно виблискували на сонці. Я обережно провела пальцями по одному з шипів, дивлячись на дивні візерунки криги і магічні руни на деревах.

— Вражає, — прошепотіла я, навіть сама собі. — Тут справді, ніби живе сама магія лісу…

Мейларія мовчки спостерігала за мною, а я йшла вперед по галявині, роздивляючись кожен крижаний кристал, кожну руну на дереві, кожну рослину. Все тут здавалося дивовижним. І відчуття було одночасно прекрасним і тривожним.

Очі розбігалися. Тут росло не просто багато рослин — вони тут були іншими. Не всі, звісно, але деякі я бачила вперше. Поруч зі знайомими мені морозостійкими рослинами росли інші, зображення яких я бачила хіба що в книгах. Ті самі, які вважалися першими творіннями богині Ліаріель.

Я присіла навпочіпки біля невисоких кущиків із дрібним сріблястим листям. Воно ледь вловимо мерехтіло, ніби вбирало світло й одразу віддавало його назад. Над листям здіймалися великі білі квіти з тонкою блакитною облямівкою по краях пелюсток. Із самісіньких серцевинок підіймалися маленькі снігові вихори — крихітні, живі, вони крутилися в повітрі й розсіювали довкола пухнастий сніг.

Я завмерла. Рот сам собою відкрився, і на якусь мить я знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка вперше побачила щось нове і цікаве.

— Це ж… — я різко повернулася до Мейларії, ледь не задихаючись від захвату. — Це ж сніжники! Саме вони почали розвіювати сніг по Ельтанії!

Мейларія підійшла ближче і спокійно кивнула.

— Так, це сніжники, — вона глянула на мене трохи здивовано. — А ти що, раніше ніколи не бачила їх?

— Ні, — я навіть не намагалася приховати емоцій. — Чому ти мені ніколи не показувала цю галявину?

Мейларія відвернулася. Пройшлася повз мене, торкнулася долонею сяючої руни на одному зі старих дубів, ніби хотіла всотати з неї магію.

— Бо сюди не можна, — сказала вона тихо. — Якщо богиня, — на цьому слові вона зневажливо пирхнула, — дізнається, що тут були смертні, вона розізлиться.

Я підвелася.

— Тоді чому ми зараз тут? І звідки ти взагалі знаєш про це місце?

Вона помовчала, а потім відповіла обережно:

— Через випадок із хіорнами. Я хотіла перевірити, чи все тут у нормі, чи інші рослини не постраждали, — і, трохи швидше, ніж треба було додала: — А знайшла я це місце випадково.

У мене всередині щось холодно стиснулося. Я відчула це так само чітко, як і тепло в корінні загиблих хіорнів. Вона брехала.

— Чому ти мені весь час брешеш? — слова вирвалися різко. — Чому постійно щось приховуєш? Хіба ми не подруги?

Мейларія подивилася на мене. Плечі трохи опустилися, і вона важко зітхнула.

— Ми — подруги, — сказала вона сумно. — Саме тому я й не говорю тобі дечого. Заради твоєї безпеки.

Я стиснула руки. Її слова мені не подобались.