Розділ 3.2. Краща подруга

Закінчивши зі зразками насіння, ми з Мейларією перейшли до обходу. Вона щось бурмотіла собі під ніс, перевіряючи стан морозоцвітів, я занотовувала показники росту скельників — усе виглядало звично. Саме так, як мало бути.

— Якщо ці красунчики продовжать так рости, — сказала я, придивляючись до темних пагонів, — через місяць доведеться розширювати ділянку.

— Або переселяти їх ближче до східного купола, — відгукнулася Мейларія. — Так краще освітлення. Вони завжди тягнуться до світла, навіть якщо роблять вигляд, що їм байдуже.

Я фиркнула.

— Як і деякі люди.

Вона усміхнулася — вже легше, тепліше. Напруга трохи відпустила, і далі день пішов звично: зважування насіння, перевірка пагонів, коротка сварка з доглядачем через переплутані таблички. Нічого надзвичайного. Просто робота.

Коли ми вмостилися за столом для аналізів, Мейларія, ніби між іншим, спитала:

— Слухай, Ері… А у тебе є доступ до старих мап?

Я підняла голову від записів.

— Яких саме? Їх багато.

— До мап усіх джерел магії. В тому числі за межами п’яти королівств. І… — вона на мить запнулася, — можливо, описів їхніх особливостей. Типів, поведінки, впливу на середовище.

Я здивовано глянула на неї. Вона питала про таке, чого я від неї точно не очікувала почути.

— Навіщо тобі це, Мей? Ти ж ніколи не цікавилася джерельною магією.

Мейларія знизала плечима занадто швидко.

— Просто цікаво. Хочу дещо вивчити для себе.

Отут у мене всередині щось тихо клацнуло. Мейларія і «просто цікаво» рідко стояли поруч.

— У мене вдома таких немає, — сказала я повільно. — Але в бібліотеці принца точно повинно бути. Старі атласи, мапи, звіти, все таке. Я можу розпитати його.

— Було б чудово, — відповіла вона надто рівним голосом.

Ми повернулися до роботи, ніби нічого не сталося. Я знову робила нотатки, вона перевіряла рослини, жартувала з доглядачем, навіть сміялася. А я ловила себе на тому, що думаю не про таблиці росту і не про графіки. Я дивувалася. І чим більше намагалася переконати себе, що це дрібниці, тим сильніше відчувала: Мейларія знову щось приховувала. І цього разу це було пов’язано не лише з нею.

Наприкінці робочого дня ми сиділи за столом, складали результати спостережень і обговорювали дрібниці — яку температуру краще підтримувати для морозоцвітів, чи варто пересаджувати скельники ближче до вікон куполу. Сонце вже сховалося, залишивши довгі тіні між рядами рослин, і тепле світло лампи освітлювало оранжерею, роблячи її затишною, хоч і переповненою безладом з нотаток і зразків ґрунту й насіння. І ось в цей момент Мейларія підвела очі від паперів і тихо спитала:

— Еріліфеє, а якби ми завтра поїхали в Крижаний ліс? Що думаєш?

Я підняла брову, не очікуючи від неї такої пропозиції. Ми хоч і мали вільний графік роботи, виконувати потрібно було лише певні обов’язки — неважливо за який час, але посеред тижня рідко кудись їздили. Хіба що коли з роботи відправляли в чергову експедицію.

— В ліс? — здивувалася я. — Але чому? Хочеш на власні очі побачити, що сталося з хіорнами?

Вона злегка похитала головою, ніби вагаючись.

— Не зовсім. Є в мене деякі підозри. Мені здається, що варто перевірити кілька ділянок. То ти зі мною?

Я відчула легке хвилювання. Серце здригнулося так, як це буває перед справжньою пригодою.

— Добре, — сказала я без зайвих сумнівів. — Мене не треба довго переконувати. Адже ми давно не ходили туди вдвох.

Мейларія кивнула, але більше нічого не сказала, хоч я і намагалася розпитати про її підозри. Але якщо вже Мейларія вирішила мовчати, то вона буде мовчати. І це лише підігрівало мою цікавість.

Я поверталася додому з думкою, що завтра буде довгий день у лісі, із запахом хвої та шепотом дерев. І, можливо, він відкриє щось таке, що змінить усе. Я відчула легку тремтливу радість — це був саме той момент, коли робота і пригоди зливалися воєдино. І я вже знала: треба бути готовою до будь-чого.