Розділ 3.1. Краща подруга

Наступного ранку я перш за все пішла до оранжереї. Кущик хіорну виглядав не мертвим. І це вже було маленьким дивом. Листя все ще тьмяне, стебло слабке, але коли я торкнулася його магією, то відчула, що рослина поступово відновлюється. Цей кущик точно виживе. Чого не скажеш про його братів у Крижаному лісі. Серце боляче стиснулося, уявляючи мертві кущики посеред снігу. Треба було їх всі викопати, забрати, врятувати. А я надто здивувалася і не подумала. Тепер вже пізно повертатися. Ті хіорни вже точно загинули. Все, що мені залишалося — врятувати цей кущик. Я обережно додала ще кілька крапель зілля, підкоригувала температуру в кристалах й затрималась на мить, відчуваючи ледь помітний відгук життя.

          — Тримайся, — прошепотіла я, і це не було пафосно. Це було чесно.

Потім я вирушила на роботу. Я працювала в Міській оранжереї Таліндора — великому дослідницькому комплексі зі скла, світлого каменю і дерева. Тут вивчали морозостійкі рослини з усіх регіонів королівства: від блакитного моху з півночі Віндерії до смарагдової лози з півдня Сільфісси. Це було місце, де вивчали не тільки магічні властивості, а й ріст і розвиток рослин, схрещували різні види, утворюючи нові. Мені тут завжди дихалося легко.

Мейларія вже була всередині, коли я прийшла. Вона стояла, схилившись над столом із зразками насіння. Ми знали одна одну давно — ще з дитинства. Вона була розумною, різкою на язик і зазвичай незворушною, навіть коли наші експерименти призводили до несподіваних наслідків. Саме тому вираз її обличчя, коли я заговорила про хіорни, мене насторожив.

— У Крижаному лісі вони гинуть, — підсумувала я, розповівши їй всі деталі. — Коріння тепле. І земля. А принц розповів про схожі проблеми в королівському саду. І не тільки там. Його садівник каже, що останнім часом таке відбувається по всій Ельтанії.

Мейларія різко випрямилась і подивилась на мене. Її пальці стиснули край столу так, що побіліли.

— Тепле коріння?.. — повторила вона тихо, ніби не вірила. Мені й самій насилу вірилося. Якби не бачила все на власні очі, теж би сумнівалися. — І земля?..

— Так. Осередки тепла в землі. Невеликі, але смертельні для морозостійких рослин. Ти ж знаєш, що це означає для хіорнів.

Вона знала. Хіорни були не просто рідкісними. Вони накопичували стабілізуючу магію холоду, використовувались у відновлювальних зіллях, прискорювали загоєння, гасили магічні опіки і навіть могли зупиняти повільне розкладання тканин після сильних проклять. Якщо вони зникнуть — половину лікувальних формул доведеться переписувати з нуля. І не факт, що вони будуть після того настільки дієвими, якими були з хіорнами.

— Це… погано, Ері, — сказала вона нарешті. — Дуже погано.

Я насупилась. Мейларія виглядала наляканою. Справді наляканою. Ніби я розповіла їй не про теплі осередки в зимових регіонах, а про те, що до п’яти зимових королівств прийшло вічне літо замість вічної зими.

— Ти реагуєш так, ніби я розповіла тобі про катастрофу, — і хоч я розуміла, що повна загибель хіорнів дійсно призведе до катастрофи, але ж поки що вони є, просто в деякій небезпеці.

— Ні, — Мейларія хитнула головою. — Просто… мене це турбує.

Непереконливо. І вона знала, що я не повірю. Я дивилась на неї кілька секунд, відчуваючи, як усередині повільно наростає холод. Мейларія іноді замикалася в собі, не говорила все, що думала, ніби приховувала якусь таємницю, якою не могла зі мною поділитись. Якщо тепер вона теж ховалась за загальними словами, значить, причина була серйознішою, ніж я думала. І значно небезпечнішою.

Я дивилася на мовчазну, схвильовану Мейларію і ловила себе на тому, що ця напруга між нами — не нова. Вона просто знову прокинулася. І пам’ять, зрадниця, одразу потягла мене далеко назад.

Мені було дев’ять, їй — сім, коли ми познайомилися. Я тоді відпочивала з батьками й сестрою в нашому літньому будиночку в теплій частині світу, зовсім неподалік від місця, де проживали боги. Там повітря завжди здавалося густішим, насиченим життям, а озеро — гладким, ніби дзеркало. Саме біля того озера ми й зустрілися з Мейларією.

Вона сиділа на березі, босоніж, і кидала у воду камінці, рахуючи кола. Я підійшла і заговорила. Я завжди була товариською і легко заводила нові знайомства. Ми з нею говорили так, ніби давно знали одна одну. Купалися, сміялися, сперечалися, хто з нас швидше допливе до маленького острівця посеред озера. Дитяча дружба — проста, як подих, і така ж щира.

Але навіть тоді я помітила дивність. Мейларія ніколи не запрошувала мене до себе додому. Взагалі ніколи. Я водила її в наш будиночок, знайомила з батьками, з сестрою — а вона завжди знаходила причину не запрошувати мене. І про своїх батьків майже не говорила. Ні з образою, ні з болем — швидше так, ніби цієї теми просто не існувало. Я не тиснула. Навіть у дев’ять років я вже вміла не лізти туди, де двері зачинені.

Лише значно пізніше, вже дорослою, вона кинула між іншим: у неї з батьками серйозні розбіжності в поглядах, і вона майже не спілкується з ними. Без деталей. Без пояснень. Як завжди. Тож я звикла до її дивної поведінки. До загадкових відповідей. До мовчання там, де інші говорили б занадто багато. Ця тиша була частиною Мейларії.

І все ж зараз, дивлячись на її напружене обличчя, мені боліло. Бо я хотіла не правди про світ чи катастрофи. Я хотіла, щоб подруга була зі мною чесною. Не як дослідниця з дослідницею. А як та семирічна дівчинка з озера — зі мною, дев’ятирічною, яка ще вірила, що якщо мовчиш, то лише тому, що тобі просто нічого приховувати.

Розуміючи, що розмови не вийде, я з головою поринула в роботу. Вона поволі втягнула мене, як завжди. Міська оранжерея жила своїм спокійним, розміреним життям: високі скляні склепіння, м’яке розсіяне світло, рівні ряди грядок і терас із рослинами з усіх куточків Ельтанії. Тут я працювала вже кілька років — офіційно як ботанік-дослідник, неофіційно — як людина, яка знає кожен листок майже на дотик і створює нові види.