Розділ 2.2. Проблеми з рослинами

Ліаріль з’явився поступово — спершу вежі на обрії, потім дахи, вкриті снігом, а далі вже й шум, рух, запахи. Я завжди любила столицю. Вона була живою. Тут не тиснули стіни сімейного замку, не нависав Крижаний ліс із його мовчазною, холодною величчю. У Ліарілі все дихало, сперечалося, сміялося, кудись поспішало. Тут я почувалася собою.

Палац зустрів мене без зайвої помпезності — Торнхельд завжди нею нехтував. Він чекав у невеликій залі з панорамними вікнами, де вже був накритий легкий ланч: фрукти, сир, теплий хліб і трав’яний чай.

— Ері! Ти маєш такий вигляд, ніби збираєшся врятувати світ, — сказав він замість привітання, піднімаючи брову.

— Поки що тільки хіорни, — відповіла я, сідаючи навпроти. — Але, якщо піде добре, можу взятися й за світ.

Він усміхнувся — тією самою усмішкою, в якій завжди було трохи іронії й зовсім трохи втоми.

— Я скучив за твоїм азартом дослідниці, непосидюча Ері, — сказав він і простягнув мені чашку. — У столиці без тебе надто спокійно.

Я не стримала усмішки — Торнхельд завжди на мене так діяв, поруч з ним було тепло і затишно. Я коротко розповіла йому все: про проблеми з хіорнами, про теплу землю, про те, що боги, здається, нічого не помітили. Чим далі я говорила, тим більше стискалися його губи.

— Якщо ти маєш рацію, — нарешті мовив він, — то це поганий знак. І ще гірший — якщо ти маєш рацію щодо богів.

— Я знаю, — сказала я тихо. — І мені не подобається, що всі навколо так легко відмахуються. Мама вважає, що я марно переймаюся і в богів все під контролем.

Торнхельд зітхнув і відламав шматок хліба.

— Ну що ж, тоді добре, що ти приїхала саме до мене. Я не маю звички ігнорувати проблеми, які приходять у столицю на власних ногах.

Я всміхнулася. Принаймні тут мене чули. І цього разу — не тільки слухали, а й вірили. Торнхельд мовчав кілька секунд, дивлячись не на мене, а кудись убік, ніби вичитував щось із власної пам’яті. Потім тихо клацнув пальцями.

— Знаєш… — почав він повільно. — Було ще подібне. Я тоді не надав значення. Рослини — не моя стихія, я більше по людях і проблемах, які кричать, а не тихо в’януть.

Я напружилась, ловлячи кожне його слово.

— У королівському саду сталося дещо, — продовжив він. — Кілька кущів почали в’янути без причини. А одна квітка… просто загинула за ніч. Садівник бурчав щось про «дивну енергію землі», але я вирішив, що це звичайні примхи ґрунту.

— Примхи не з’являються просто так, — сказала я сухо.

Він кивнув, уже без усмішки.

— Саме це мене тепер і насторожує. Ходімо до саду.

Ми відклали наш ланч і покинули нашу затишну залу, щоб вийти надвір. Королівський сад зустрів нас зеленню, але тепер вона здавалася мені надто напруженою, ніби рослини завмерли в очікуванні удару. Садівник — літній чоловік із шорсткими руками, як кора старого дерева, — схилив голову перед принцом, але говорив швидко, майже з полегшенням, що його нарешті слухають.

— Це не хвороба, Ваша Високосте, — сказав він. — І не шкідники. Земля… вона теплішає. Місцями. Невеличкі осередки, ніби хтось підпалив ґрунт зсередини. Коріння цього не витримує.

— Наскільки теплішає? — запитала я.

Він зітхнув.

— Недостатньо, щоб обпекти руку. Достатньо, щоб убити рослину.

Торнхельд різко видихнув. Йому не сподобалось, що він почув. Мені — теж.

— І це тільки в нашому саду?

Садівник похитав головою.

— Ні. Я чув від знайомих. Таке траплялося й в інших місцях. Поки що поодинокі випадки, але їх стає більше.

Ми кивнули йому і мовчки вийшли із саду, повертаючись назад до нашого ланчу. Я подивилася на Торнхельда, а він — на мене. Слова були зайві. Ми обоє зрозуміли одне й те саме. Тепло бралося нізвідки, виникало хаотично. А в нашому світі це ніколи не означало нічого хорошого.