Розділ 2.1. Проблеми з рослинами

Дорога назад промайнула швидко, хоч я й не пам’ятала її до дрібниць. Хельнір ніс мене знайомими переходами, портали з блакитним світінням зникали один за одним, а в голові крутилася лише одна думка — хіорни. Приїхавши додому, я машинально завела гелеона у стайню й лише тоді дозволила собі видихнути.

За обідом ми зібралися всі разом. Говорили небагато. Мама лише поцікавилася, чи вдалою була моя мандрівка, тато буркнув щось про ліс і безпеку. Я відповіла кількома короткими фразами — що все перевірила, що рослини на галявині почуваються добре, що не втрапила в жодні пригоди. Їла я майже не відчуваючи смаку. Думки знову і знову поверталися до проблеми з хіорнами.

Відразу після обіду, не затримуючись, я пішла в оранжерею. У лабораторному кутку було тихо. Я дістала хіорн, обережно розгорнула тканину й поклала його на стіл. Рослина виглядала гірше, ніж у лісі: листя потемніло, його краї почали підсихати. Я торкнулася його магією — не грубо, не втручаючись, лише слухаючи. Хіорн відгукнувся слабко, але живий імпульс ще був.

Я почала з простого. Крапля живильного зілля — жодної реакції. Інша суміш, м’якша, для підтримки кореневої системи, — ледь помітний відгук. Потім я взялася за землю на корінні бідолашної рослинки. Обережно відокремила грудочки, розклала їх поруч і перевірила магічний слід артефактом. І тут усе стало зрозуміло… і ще більш незрозуміло водночас.

В землі зберігалася пам’ять про тепло. Не тимчасове, не випадкове — глибоке, стійке, таке, що мало б бути неможливим у Крижаному лісі. Саме воно й убивало хіорни. Вони не терплять тепла. Їхня сила народжується з холоду, зі стабільності мерзлої землі.

Хіорни були важливими рослинами. Дуже. Їх використовували у відновлювальних зіллях, у мазях для загоєння складних ран, у сумішах, що допомагали організму відновлюватися після важких хвороб. Вони не лікували миттєво, зате повертали тілу здатність лікуватися самому. Без них багато рецептів просто припинили б працювати. Я стиснула губи. Так не повинно було бути.

Я вирішила не зволікати. Обережно пересадила хіорн у горщик, підібрала ґрунт, який імітував природну мерзлу землю, і виставила навколо магічні кристали, налаштовуючи стабільну, правильну температуру. Додала кілька крапель підтримувального зілля — рівно стільки, щоб не зашкодити. Потім обережно перевірила хіорн магією. Це була лише спроба. Але рослина знову відгукнулася — слабко, ледве відчутно, проте відгукнулася. Я зробила останній запис у блокноті й відклала його. Якщо хіорни гинули через нагріту землю, значить, десь у Крижаному лісі з’явилося джерело тепла. В місці, де його не мало бути. І це вже було не простою ботанічною проблемою. Це могло призвести до серйозних наслідків для всього світу.  

Я ще раз перевірила кристали й саме збиралася зробити нову позначку в блокноті, коли почула кроки. Мама з’явилася у дверях оранжереї тихо, але я все одно відчула її присутність ще до того, як вона заговорила.

— Ти за обідом була надто мовчазна, — сказала вона. — Це на тебе не схоже. Щось трапилось, Ері?

Я зітхнула і відклала ручку. Приховувати не було сенсу. Я ж не влізла в пригоду, я просто помітила проблему. Може, мама мені щось порадить.

— У Крижаному лісі проблеми з хіорнами, — я вказала їй на врятовану рослину.

Мама підійшла ближче, уважно подивилася на горщик із рослиною. Я коротко, без зайвих емоцій, розповіла їй усе: де знайшла, в якому стані, про тепле коріння і про землю, яка не мала бути теплою за жодних умов. Дослухавши мене до кінця, мама насупилася.

— Це справді дивно, — визнала вона після паузи. — Але якщо в Крижаному лісі щось змінюється, боги про це точно знають. Вони б не проґавили таке.

Вона говорила впевнено, майже заспокійливо. Ніби ставила крапку у цьому питанні.

— Рейнгар завжди стежив за тим, що відбувається в Крижаному лісі, — додала мама. — А Ліаріель… ти ж знаєш, це її стихія, її дитя. Вона б не покинула ліс напризволяще. Може, то один з її нових експериментів? А ти вже паніку забила, — мама спробувала всміхнутись, але я бачила в її очах тривогу, яку вона не могла приховати від мене. Отже, вона теж хвилюється, але хоче мене підтримати, заспокоїти. Та я не хотіла спокою, я хотіла правди.

— Навряд чи Ліаріель стала б шкодити таким важливим рослинам. Якби вона експериментувала, то точно не з хіорнами, — я була впевнена, що наша богиня непричетна до проблеми.

— Це ж Ліаріель, — мама знизала плечима. — Вона буває… непередбачуваною.

Я кивнула, але всередині з’явилося глухе, неприємне відчуття. Мама ще трохи постояла, торкнулася мого плеча і пішла, залишивши мене саму серед рослин і м’якого світла оранжереї. Я дивилася їй услід і чітко розуміла: від мене відмахнулися. Не зі зла, не зі зневаги — мама просто не хотіла, щоб я переймалася.

Але я знала інше. Якби боги справді помітили проблему, щось уже змінилося б. Рейнгар ніколи не ігнорував експерименти Ліаріель у Крижаному лісі. Він був уважний до деталей, до змін, до дрібних відхилень. Якщо хіорни гинули, а земля нагрівалася — значить, він цього не помітив.

Я знову подивилася на рослину. Хіорн тримався, але ледь-ледь. Це була не локальна дрібниця. І точно не щось, що можна було просто відкласти і забути. Я закрила блокнот і прийняла рішення. Завтра я поїду в столицю. До Торнхельда. Якщо хтось і мав почути мене серйозно — то це принц. А проблему, яку не помітили боги, не можна було ігнорувати.

Я вирушила на світанку. Дорога до столиці завжди діяла на мене заспокійливо, але цього разу думки не хотіли шикуватися рівно. Вони стрибали, постійно повертаючись до хіорнів, про яких я не могла перестати думати.