Врятувати тендітну фею

— Зайчику, треба купити Панді наповнювач для лотка. Поквапся, бо зоокрамниця зачиняється за сорок хвилин, — швидко нагадавши телефоном чоловікові про потреби їхнього кота, Марина впевнено попрямувала на зупинку громадського транспорту.

Попри насичений робочий день в офісі жінка перебувала в доброму гуморі: тепла осіння погода сповнювала вечір особливою свіжістю із затишним ароматом пожовклого листя. На зупинці вона відкрила на телефоні повідомлення від друга Тараса і весело розсміялася, побачивши світлини його рудого кота Френка із серйозним і вдумливим поглядом, схожим на людський.

Листуючись із товаришем Марина не встигла зупинити маршрутне таксі, однак услід підійшов переповнений тролейбус. Вища за більшість пасажирів у салоні, вона міцно схопилась за поручень та, намагаючись роздивитись неонову вивіску нової кав’ярні крізь вікно, злегка нахилилась над пасажиркою, що сиділа.

— Може, досить нависати наді мною, жіночко?

— Ну це взагалі неподобство, коли сидячий пасажир гарчить на стоячого, — відказала Марина.

— Я спеціально йшла на кінцеву зупинку, щоб їхати сидячи. А з вашими габаритами треба на таксі їздити!

Очі Марини, яка пишалась своєю спортивною статурою, покруглішали, і вона не стрималась:

— А ти себе давно бачила у дзеркалі, коро…. — на мить зупинивши погляд на бурчливій пасажирці, несподівано змінила тон: — Оленко, невже це ти?!

— Маринко!.. Де б ми ще зустрілися? Нумо потримаю твою сумку і пакет, мені не важко.

З тролейбуса колишні однокласниці вийшли разом, оскільки жили в одному мікрорайоні. Приязно спілкуючись, Олена невимушено поцікавилася:

— Слухай, Маринко, ти ж практикуєш? Мені зараз магічна допомога не завадить.

Жінка пам’ятала, що шкільна знайома отримала надприродні здібності від чаклунки, що помирала. Перетворювати свій дар на джерело прибутку молода відьма не схотіла, але час від часу використовувала його для допомоги друзям і знайомим.

Провидиця зупинилась, взяла колишню однокласницю за руку та уважно поглянула в її очі. Олена тієї ж миті відчула, як на лобі виступив холодний піт, і ледве не знепритомніла.

— Слухай, нічого страшного не бачу. Так, ти нещодавно розлучилася, але ж зі своєї ініціативи. Серйозних загроз не відчуваю, тож можеш розслабитися, — не відпускаючи руку, спокійно констатувала чаклунка.

— Оце так! Я нереально втішена почутим. Тільки мені треба трошки оговтатись, ледь не впала від твого моторошного погляду, — розгублено прошепотіла жінка.

— Мій погляд видається тобі моторошним? — молода відьма жартома штурхнула в бік знайому і розсміялася.

Дівчата без поспіху продовжили йти вздовж алеї. Олена поділилася неспокоєм, що останнім часом її зовсім не відвідує натхнення. Для неї, як для письменниці, це відчутна проблема.

— Ти не уявляєш, Маринко, наскільки раніше легко писалось, а тепер не маю жодних ідей, фантазія наче вичерпалась. Думала, що пороблено… Та ти кажеш, що нема подібного. Не знаю, як повернути Музу, — важко зітхнула мисткиня.

Провидиця знову пронизливо поглянула на знайому і на мить замислилась. Раптом очі відьми спалахнули, наче у винахідника, який зробив важливе відкриття. Схопивши супутницю за руку, віщунка енергійно потягла її в невеличкий ресторан зі стравами японської кухні.

— Терпіти не можу суші, Маринко, — заходячи до закладу, невдоволено бурмотіла Олена.

— Ти не мусиш їсти те, що не любиш, та зайти сюди бажано. Ти ж у пошуках натхнення, чи не так? — суворо поглянула та за мить грайливо розсміялася.

Зручно розташувавшись за столиком, приятельки замовили запечені роли, позаяк Олена не їла страви із сирою рибою. Спантеличена письменниця не розуміла, як японська кухня може допомогти надихнутись.

Марина ж, відчуваючи, що джерело втраченого перебуває десь поряд, озиралась навкруги подібно сові, яка повертає голову на сто вісімдесят градусів. Невдовзі, зупинивши погляд на сивому кур’єрі поважного віку, який спокійно пив чай в очікуванні замовлення, провидиця задоволено посміхнулася та стала неголосно вмовляти колишню однокласницю підійти до незнайомця та обмінятися контактами.

Чоловік і не підозрював, що в ньому угледіли джерело натхнення для написання твору. Під час своєї нетривалої трапези, його широкі плечі відпочивали від жовтого рюкзака, що стояв на підлозі.

— Маринко, я, звісно, не скаржусь на брак комунікабельності, але мені якось незручно підходити й просити контакти.

Не чекаючи, поки Олена наважиться звернутись до нетипового кур’єра, чаклунка, озброївшись приязною посмішкою, наблизилась до незнайомця і жваво заговорила:

— Вітаю, пане! Знаєте, моя подруга чомусь соромиться підійти до вас. Чи можу я їй передати ваш номер телефону?

— Втішений вашою увагою, дівчата, але я не знайомлюсь, — незворушно відказав чоловік.

— Вибачте, я не уточнила, що моя подруга письменниця, їй потрібна цікава життєва історія для твору, а інтуїція підказує, що варто звернутись саме до вас, — трохи зніяковівши, промовила молода відьма.

— Ох, історія мого життя не дуже весела. Я б сказав, що навіть драматична, та без сумніву цікава, — пожвавішав чоловік на ім’я Пилип Панасович та охоче залишив номер телефону.