Глава 18: Доленосний час

Поки Дженет очікувала на те, що має статися, хмари раптом закрили місяць. Ліс в раз затих і завмер - ні голосу звірини нічної не чути, ні поруху вітру. Тиша була такою гнітючою та густою, що її, здавалось, можна було черпати ложкою та їсти. І якби вона мала голос, то це був би голос Королеви Фей... Темрява обступила юну графиню, наче стіни, з усіх сторін, намагаючись довести Дженет, наскільки ця нестерпна дитина неправа. Якби темрява могла дивитися, вона б мала очі Меб... Графиня чітко усвідомлювала це.

Дженет у кущах майже не дихала, відчуваючи, як саме єство прадавнього Картехогу вдивляється в її душу, проникає під шкіру, впивається у розум, намагаючись паралізувати та зламати волю. Дівчина ясно усвідомила - північ ось-ось... Вона не заплющила очі і не затулила вуха, а з викликом слухала Тишу та вдивлялась у Темряву. "Ну де ти там, Меб? Що ти хочеш? Закон непорушний сьогодні, не забувай!" - твердо мовила подумки.

Через кілька неймовірно довгих хвилин здійнявся холодний пронизливий вітер, який вмить розігнав хмари. Сяйво місяця серпанком пролилося на поляну, до якої стікалися чотири дороги. Десь далеко заквилили вовки та пролунало іржання коней. Темрява й Тиша відійшли та сховались десь у гущавині лісу, посеред дерев, - неначе відповзли від дівчини.

- Почалося... - прошепотіла Дженет самими вустами, розуміючи, що одне із сергових випробувань волі вона пройшла беззаперечно. Дівчина визирнула зі свого сховку, дивлячись у сторону, звідки почулося іржання коней та стукіт копит, який наростав із кожною секундою. Вона трохи вилізла з кущів і присіла, відвівши одну ногу трохи назад та змістивши злегка центр ваги на неї, щоб швидко штовхнути себе і побігти навперейми до коня Тама, щойно побачить його. В роті пересохло, горло горіло, а по спині струменів холодний піт. Дженет усвідомила чітко і ясно, що спроба в неї рівно одна і вона не має права схибити!

Час ніби зупинився. На перехрестя з протилежного від кущів, де ховалась Дженет, боку виїхала прекрасна жінка на чорному коні. Поруч неї - два лицарі на конях, темніших за ніч. А слідом на поляну вибігли феї - чарівні жінки і дівчата з прозорими крилами за спиною, та у різнобарвних сукнях. Вони схопилися за руки, закружляли у хороводах. Поміж них фавни весело заграли на сопілках та мандолінах. 

- Ходи до нас, дівчино! Ходи! Ходи! Потанцюємо! Заспіваємо! Забуть усе і поринь у вічне щастя! Стань однією з нас, і ти назавжди залишишся поруч із Тамом! - ніби срібні дзвіночки залунали звідусіль. Ці дівочі голоси все настирливіше кликали Дженет.
 

- Ходи, ходи, ходи до нас!

Танцюй у колі з нами!

Зупиниться для тебе час,

Ти вічно будеш з Тамом! - співали вони.
 

Голоси обіцяли щастя та легкість і всі проблеми, що тривожили серце графині, здалися враз такими незначними! А що, якщо вона покине нудний замок, не буде відповідальною спадкоємицею, а стане легковажною та щасливою феєю для коханого?! Це ж не так і погано, еге ж? Дженет була настільки зачарована цим видивом та співом, що заледве не вийшла із тіні куща, аби розімкнути хоровод найближчої групи фей та стати його частиною. Але раптом тепло, яке розлилось в грудях, змусило її сахнутись назад. 

- Талісман... Дякую, мамо, - Дженет притиснула руку до грудей. Враз її свідомість заполонив образ Тамлейна і вона вирішила триматись за нього, як за щось найдорожче у світі. Феї пронеслися райдужним музично-танцювальним вихором і їх голоси затихли удалині. Ось ще одне випробування позаду.

За феями на перехрестя виїхали лицарі Королеви на чорних конях. Дженет з усіх сил вдивлялася у їх ряди, намагаючись побачити лицаря без рукавиці. І хоча вона знала, що Тамлейн має бути на білому коні, та про підступність Меб не забувала: раптом та змусила його змінити коня? Не побачивши коханого, дівчина спостерігала, як на перехресті показались вершники на буланих конях. Серед них теж не було нікого зі знятою рукавицею. І ось, нарешті, з'явилися лицарі на білих скакунах. Їх всього четверо, на відміну від двох попередніх чималих колон вершників. В одного коня була золота вуздечка, що зблискувала у сяйві місяця. А одна рука вершника виявилась незахищеною латною рукавицею. Дженет підібралась, як дика кішка перед стрибком. Лицарі наближались до її сховку. Там їхав останнім...

***

У сяйві місяця блідім

Чотири вершники з'явились -

У кожного був білий кінь.

Молочно-срібні гриви

По вітру вилися, мов стяг.

Коней своїх чудових

Три лицаря вели у ряд.

Четвертий  - наче хворий:

І відставав, і у сідлі сидів,

Немов ніколи

До цього він не гарцював

Геть ні на яких конях.

І голову свою схилив,

А на його правиці

Графині погляд не узрів

Одної рукавиці.

Навза́води вона біжить -

У вухах вітер стогне!

Тамлейн! Це - він! Це він отам,

В самім кінці колони!

І раптом ліс заголосив,

А вітер зріс у бурю:

"Закон всіх Фей не має сил,

Тамлейн іде у люди!"

***

Дженет бігла, не відчуваючи землю під собою, бігла, як останній раз. І подумки дякувала Данкану за те, що тренував її витривалість. Вона проскочила попри перших трьох лицарів до коня, на якому сидів вершник, ледь похитуючись у сідлі і низько схиливши голову. Глибоко вдихнула. З видихом вхопилась за вуздечку і щосили висмикнула її з рук Тамлейна. Він втратив рівновагу і завалився на бік. Дженет одразу підхопила його, але, природно, не витримала ваги тіла в обладунках і вони разом почались на землю. Кінь заіржав і став дибки. Зусібіч із хащі Картехогу залунали різні голоси, зливаючись у хаотичну какофонію. "Тамлейна іде до людей! Тамлейна повертається до людей!" 

Дженет перелякано притисла коханого до себе, хоча дихати під вагою лицаря у повнім обладунку виявилось нелегкою задачею. "Так, перше завдання виконано!" - видихнула полегшено усередині себе дівчина,міцніше обіймаючи Тама.