Глава 17: Випробування Шляхом

Дженет крокувала дорогою поміж зелених вогнів та слухала ліс. Вона б хотіла, але не могла не чути шепіт, стогін, сміх, зітхання. Загублені душі сумували, феї сміялись, духи говорили. Кожна нота цієї симфонії була впізнавана Дженет. Дівчина чітко усвідомлювала, якому типу істот належить той чи інший голос.

Усі її інстинкти загострилися, як і відчуття. Вона вже не могла розрізнити, чи то зелені вогники підсвічують їй дорогу, чи вона вже й сама почала бачити у темряві.

- Дивна ніч і дивні відчуття, - пробурмотіла графиня собі під ніс. Вона не могла не визнати, що щось у повітрі змушує її серце тріпотіти, сповнюючись не лише страхом, але й відчуттям безмежної свободи та радості. Здавалось, вона вертається додому на святкування якоїсь важливої події. "Ти не бійся Темних Фей. Ти куди ближча до них, ніж думаєш", - раптом згадались дівчині слова з листа від матері.

Довести цю думку до логічного висновку завадив стукіт копит. Сховатись означало би зійти зі шляху, який їй вказують духи.

"Адрія попереджала, що тільки вказана дорога приведе до потрібного перехрестя", - Дженет трохи відійшла від центру шляху і оголила рапіру, готуючись до захисту. Вона зібрала всю волю в кулак, вдихнула і видихнула, намагаючись не піддаватись страху.

"Закон Фей і Людей непорушний в цю ніч", - нагадала вона собі.

Тим часом зі срібного туману, що раптово почав гаптувати простір зусібіч, на дорозі наче зіткалися тринадцять вершників. Їх ходу очолював чоловік на великому чорному коні, очі якого світилися червоним. Повільно група вершників наблизилась до Дженет і коли перший порівнявся із нею, всі одночасно, не змовляючись, зупинились, ніби почули чийсь німий наказ. Чоловік зліз із коня і вклонився дівчині. Слідом за ним так зробили й інші вершники.

- Вітаю, юна діво. Ми - Лицарі Дикого Полювання. І ми вітаємо тебе на шляху звільнення. Королева Меб передає тобі привіт і пропонує відступити. Іншого шансу не буде. Ми дамо тобі золото і коштовності, ваші сади коло замку будуть найплодовитіші. Ваш край не знатиме бід. Погоджуйся і відступи! - мовив він.

Дженет здивувалась настільки, що привідкрила рота. По-перше, сам чоловік виглядав дуже незвичайно. Хоч він був високим і справляв враження сильного, але разом із тим мав стрункий стан і дуже витончені риси обличчя. Довге чорне волосся було заплетене у косу, відкриваючи погляду гострі вуха. Світла шкіра ніби світилася у сяєві місяця, а глибокі очі явно вказували на того, хто живе довго і не належить до світу людей.

- Ельф, - видихнула дівчина. - Ой, вибачте, я теж вас вітаю, - Дженет присіла у реверансі, але рапіру ховати не поспішала.

Ельф посміхнувся, кинувши погляд на її зброю.

- То що каже юна відважна Дженет? - м'яким, майже улесливим голосом спитав він. - Якщо пані забажає, я дозволю їй відчути красу бігу Дикого Полювання, подивитися на ліс із висоти пташиного польоту, відчути свободу... І пристрасть... - з останнім словом він зробив крок до графині, простягаючи руку. - А після я поверну вас додому із вашим багатством. Даю слово лицаря.

Рапіра одразу майже торкнулась його горла.

- Юна відважна Дженет аж ніяк не може погодитись на ці умови. Ще крок і я за себе не відповідаю, - хрипко і дуже жорстко мовила дівчина, сама собі дивуючись. Щось всередині неї ніби пробудилось у цю мить і дивний спалах сили вирвався із її тіла. Він був невидимий, але відчутний, - кущі зашелестіли, а ельф здивовано відступив на крок. Він мовчав безкінечно довгу мить, спопеляючи дівчину поглядом, в якому змішалися подив і... надія?

- Що ж, пані може йти далі, - сухо мовив він, легко заскочив на коня і вся група вершників зірвалась у галоп, розганяючись по землі та піднімаючись у повітря.

Дженет провела лицарів поглядом і лише тоді дозволила собі сісти на землю. Напруження, яке вона весь цей час відчувала, так скувало м'язи, що потрібно було перевести дух, аби їх розслабити.

- Так, все, довго сидіти неможна. Скоро північ, - нагадала сама собі за кілька хвилин Дженет, хутко підвелась і рушила далі, не ховаючи рапіру.

Якихось хвилин п'ятнадцять, а може більше (час тут ішов геть інакше, а краще сказати - завмер) дівчина почула чийсь плач недалеко від дороги.

- Допоможіть, я загубилася, - судячи із голосу, плакала маленька дівчинка, років шести, не більше. Дженет уже хотіла бігти до неї, але одразу спинила себе.

- Я тут, виходь на мій голос, - знайшла графиня компроміс для себе: якщо це справді дитина, то вийде до неї, а як ні - то це феї намагаються збити її зі шляху.

- Я боюсь. Забери мене звідси, - схлипнув голос у відповідь.

- Закони Фей і Людей непорушні в цю ніч, - вимовила Дженет.

- От яка дурна і вперта, - одразу подорослішав голос і з-поміж кущів на дорогу вийшла вродлива жінка, вбрана у золотисте плаття кольору осіннього листя. - Вертайся, поки не пізно. Що ти собі надумала? - вона трохи нахилилась уперед, адже була значно вищою за графиню, і поглянула Дженет у вічі.

- Ви знаєте відповідь, - Дженет стиснула рапіру і виставила перед собою. - Ідіть собі з миром, - суворо додала вона.

- І нехай. Я хотіла, як краще, - надула губи фея, пирхнула і перетнувши дорогу, зникла у кущах. За її спиною тремтіли два прекрасні прозорі крила, схожі до метеликових.

- Таки дійсно Закон непорушний сьогодні, - Дженет трохи заспокоїлась і рушила далі, пришвидшивши крок. Час до півночі наближався.

- Любове моя... - цей голос змусив серце Дженет пропустити удар. - Я тут, - почулося з-за дерев. - Мені боляче...

- Тамлейне! - дівчина пробігла трохи уперед і побачила обабіч дороги страшну картину зі свого видіння, де Там був розіпнутий тернистими в'юнкими рослинами між дерев.

- Допоможи мені... Звільни... Це так нестерпно боляче... - простогнав він.

Дженет зробила кілька кроків до нього, але змусила себе спинитись. Звідки лиш волю видобула? Сама не знала...

- Закони Фей і Людей непорушні в цю ніч, - ковтаючи сльози, вимовила вона.