Глава 16: День перед Ніччю

Дженет ніби зависла у повітрі. З висоти пташиного польоту вона бачила Вершників Дикого Полювання. Вони неслися на шаленій швидкості по стежинам давньої хащі, а потім злітали у небо, до неї. Вершники стрункими рядами їхали перед очима дівчини, салютуючи їй. Дженет здивовано кліпала.

"Чому вони мене вітають?" - не встигла подумати, як раптом один із них відділився від загального строю і під'їхав до неї.

Графиня вже не дивувалася, що їх коні здатні крокувати повітрям. Коли лицар зняв забрало, то вона одразу впізнала Тамлейна. Він посміхнувся і мовив одне єдине слово:

- Скоро...

Зашумів вітер і темрява закрила все перед очима Дженет. А коли вона їх відкрила, то усвідомила, що прокинулась похмурим сірим ранком у день перед ніччю Самайну.

- Скоро, - мовила вона, сідаючи у ліжку. - Тобто вже сьогодні вночі, - обхопивши себе за плечі, дівчина ледве справилася із тремором, який заволодів її тілом. Потім вона намацала на грудях кулон-оберіг від матері і стиснула його в кулаку.

****

Дан і Рон уже підготували все спорядження для графині у їх секретному місці тренувань. Вони мали зустрітися близько одинадцятої ночі, щоб вирушити до лісу. Весь день Дженет ходила, мов у воду опущена. Якось без смаку снідала, обідала, займалася рукоділлям на показ для фрейлін, щось мило жебоніла із їх доньками, потім так само без смаку вечеряла. Всередині вона відчувала холод і пустку, що породжувалися хвилями гнітючої сили, яка полилась в усі боки із прадавнього лісу сьогоднішнім ранком.

- Е, ні, Дженет. Так не піде. Якщо ти хочеш перемогти чари Меб, ти мусиш зібратись, - переконувала вона себе перед дзеркалом у своїй кімнаті, плескаючи долонями по обличчю. - Тамлейн вірить в мене і чекає, я не можу провалитись. І я не дозволю злій силі Картехогу мене залякати та змусити відступитись!

Після цього їй стало значно легше. Вдягнувши утеплений костюм для кінних поїздок, Дженет у потрібний час покинула свою кімнату через вікно, ступивши на гілку дерева, що росло поруч із замковою стіною. Ось і знадобилися їй уміння лазити по деревах, які освоїла, ще будучи малою пустункою. Добратися ж до місця зустрічі із Даном та Роном було вже нескладно.

Старший чоловік та юнак зустріли її із серйозними обличчями. Вони мовчки допомогли їй зібратися. Коні вже чекали за таємними дверима у стіні. Вся трійця, не зронивши ані слова, осідлала коней і розчинилася у пітьмі.

****

Картехог наближався до них, наповзаючи на простір перед вершниками, ніби велетенська чорна хвиля. Люди відчували себе такими маленькими перед цією правічною давньою силою. Але Дженет твердо знала, що боятися означає програти. Тому вона зціпила зуби і мовчки їхала уперед, гордо зустрічаючи поглядом темряву лісу.

"Мені варто згадати, що душею я не зовсім людина. Я маю довіритись своєму нутру родом із природи, щоб подолати фей. Я вже не раз опиралась на силу своєї душі, коли зустрічалась із Меб. На час перебування там, я маю усвідомити, що маю силу, яка дозволяє бути на межі між світом фей та людей. Ще не зовсім розумію, але твердо вірю, що саме це - мій козир", - дівчина зітхнула і рішучіше пришпорила коня.

****

Трійко вершників зупинилися на галявині перед Картехогом.

- Що тепер? - першим подав голос Рон. Він прошепотів питання, сторожко та напружено дивлячись на хащу.

- Маємо чекати, - сказала Дженет. Вона і сама не знала, чого саме, але відчувала, що зрозуміє, коли настане час сказати потрібні слова.

Ніч була прохолодна. Повітря, здавалось, загусло у кришталь, а вогники зір на небі стали гострими, як недобрі очі.

Вершники злізли із коней і стояли навпроти лісу, мовчки обмінюючись із ним поглядами. Десь опів на дванадцяту ночі, а може трохи пізніше, повний місяць вигулькнув над верхівками дерев. Його світло впало на чорне гілля із пожухлим листям, що готувалося опасти на землю, і ліс ніби вкрився сріблястим примарним серпанком. Щоправда, серпанок бачила лише Дженет, а Дан та Рон не помітили нічого особливого у місячному сяйві.

- Мені пора, - мовила дівчина, відчувши ніби якийсь дивний поштовх у грудях. Її внутрішній голос мовив, що саме зараз - час.

Данкан обійняв її, притиснувши міцно до себе.

- Бережи себе, доню, - насправді він хотів сказати, щоб вона не робила дурниць, але знав, що переконати Дженет уже не вдасться, особливо після того. як побачив їх разом із Тамлейном.

"Хлопець має право бути визволеним і, здається, це під силу тільки їй", - зітхнув він подумки, відпускаючи Дженет.

- Успіхів вам, графине, - схилився Рон у шанобливому поклоні. Але Дженет сама обійняла хлопця.

- Ти вже давно мій друг, тож не будь таким офіційним, - засміялась вона стиха. Хлопець зніяковів і був радий, що місячне світло не потрапило на його обличчя і не видало того, як почервоніли його щоки. Дженет давно подобалась йому, але він знав, що ніколи в світі не матиме місця коло неї.

- Дякую вам, Дане і Роне, за підтримку. Без вас я б не протрималась і не знайшла б сил прийти сюди. Чекайте на мене тут. Точніше, на мене і Тама, - впевнено мовила Дженет. І хоча всередині їй постійно довалилось подавляти страх та невпевненість, вона хотіла підтримати друзів та зменшити їх тривоги за неї, наскільки це можливо.

- Повертайтеся, - в один голос мовили Рон і Дан, не змовляючись.

Кивнувши головою до чоловіків, Дженет підійшла ближче до межі лісу і встала перед ним, мов збиралась кинути комусь у хащах виклик на дуель. Але ж, по суті, так і було!

- Країно Фей! У ніч цю темну, коли Дике Полювання виходить у світ, я прийшла відкупити у тебе Лицаря Тамлейна згідно Закону фей та людського! - чітко та голосно мовила вона потрібні слова.

І здійнявся вітер, і зашуміли хащі прадавні! Сяйво місяця прямим променем упало на пару дерев перед Дженет і вони почали рухатись, переплітаючи гілки дивним чином, аж поки не утворили арку. Між їх стовбурами виднівся прохід у темряву лісу. Так його бачили Дан і Рон. Сама ж Дженет побачила підсвічену із двох боків зеленими блукаючими вогниками дорогу, яка губилася десь у чорних обіймах Картехогу.