Глава 13: Викрутилася

- Та щоб вас, молодь! - Данкан розвернувся спиною до парочки. Оскільки оберіг Дженет працював для нього лише тоді, коли він близько, відійти, не розкривши свою присутність феям, Дан не міг. Довелося виходити із положення хоч якось.

- Та щоб тебе, Аграйле! - вихопилось у дівчини, коли Там відірвався від її вуст.

- Ми невідомо коли ще побачимось, тож я не міг упустити можливість. Пробач, - Тамлейн вклонився графині і взяв її руки в свої. - Я не знаю, чому ти така навіжена і навіщо це робиш. Сподіваюсь, не лише через почуття провини.

- Уже не через нього, Тамлейне, - відповіла вона тихо. - Мені час іти, бо інакше у тебе можуть бути неприємності. Дочекайся мене у Ніч Дикого Полювання.

- Так, тобі - час. І ще одне - всі лицарі фей в цю ніч в обладунках. Ми будемо їхати рядами: спочатку лицарі на чорних конях, потім - на буланих. Їх мусиш пропустити. На білих конях їздить найближча до королеви свита. Я буду серед них. Щоб ти пізнала мене, я зніму латну рукавицю із руки. Решта правил ти, як я зрозумів, знаєш, - швидко і тихо мовив Тамлейн.

- Знаю, - коротко кивнула Дженет і насилу відпустила руки лицаря. - До зустрічі, Тамлейне.

- До зустрічі, прекрасна моя Дженет, - шепнув він, поцілувавши її у скроню.

Дівчина швидко схопила Данкана за руку і, не озираючись, потягла до коней, яких лишили пастися при вході в ліс, прив'язані до дерева. Якби вона обернулася, то побігла би назад до Тама і не змогла би піти, знаючи, що залишає його в цьому лісі, не маючи можливості переконатися, чи спрацював оберіг напевне і чи доживе лицар до Самайну?.. А ну як Меб помітила її прихід?..

Йшли швидко та мовчки. Серце Дженет розривалося на шматки від тривоги. "І так кепсько, а завтра ще й це дурне святкування!" - лютувала подумки дівчина. Данкан не питався нічого - і так бачив по обличчю графині, що тій несолодко.

Вже за півгодини Дан та Дженет покинули ліс, осідлали коней і рушили у напрямку замку графа Марча. За всю дорогу дівчина не промовила ані словечка. Данкан лише зітхав, час від часу позираючи на юну, але вже таку сміливу графиню, яка з прямою, мов струна, спиною їхала на коні трохи попереду і зосереджено дивилася перед собою.

****

В замку їх вже чекали. Всі дуже переживали, куди знову поділася Дженет, але коли побачили, що в конюшні нема не лише коня графині, але й Данканового, всі трохи заспокоїлися. Щойно Дженет та Дан завели скакунів у стайню, як до них підбіг Рон і повідомив, що граф незадоволений таким станом речей. Вони б мали попередити старшу фрейліну, що їдуть на прогулянку.

- От дідько! Тато приїхав швидше, а мав би повернутись від короля під вечір. Ну нічого, я розберусь! - вона сміливо рушила до замку, вже знаючи, що скаже.

- Я не буду гримати на тебе, бо сьогодні твій останній день свободи, як ти це любиш говорити, - мовив граф замість привітання, коли Дженет увійшла до зали, де він її чекав.

- І я тебе рада бачити, тату, - дівчина підбігла до нього і обійняла. Марч лише зітхнув - змирився, що з донькою нічого не поробиш.

- Я благаю тебе, просто не втни завтра якоїсь дурниці, - приобіймаючи дитину, мовив граф змучено.

- Я дуже постараюсь, - відповіла у звичній манері Дженет.

- Іди до фрейлін, вони відведуть тебе на остаточну примірку святкового плаття, - мовив Марч, подивившись на доньку із явною недовірою. Він зазнав цей погляд і тон. Дівчина щось задумала, але правди з неї він все одно не виб'є, тож...

- Я сподіваюся на твою розсудливість. Ти все ж таки графиня і кров від крові моєї, - наголосив Марч.

- Не переживвай, тату. Все буде добре, - Дженет безтурботно розвернулась на носках і одразу прийняла поважний вигляд. виструнчивши спину.

- Ось така я завтра буду. Тобі сподобається, - розсміялася вона, одразу втративши серйозний вигляд.

- Сподіваюсь, - кивнув він дівчині і та поспішила геть з зали.

Марч не бачив, як вона закусила губу, як намагалась не розплакатись і чого їй вартувала ця гра у "все гаразд, тату". Серце рвалося від страху за лицаря, що чекатиме її аж до осені...

****

З самого ранку замок Марча, стояв, що називається, "на вухах": фрейліни бігали туди-сюди, гримали на слуг, щоб ті були спритніші, перевіряли, чи всюди є святкові прикраси, чи достатньо квітів на столах, чи все сервіровано, як вимагає етикет. Три служниці під пильним наглядом найстаршої фрейліни кружляли коло самої Дженет, мов яструби, прискіпливо поправляючи зачіску, плаття, мереживні рукавички та кольє на шиї.

Дженет була одягнена у плаття бузкового кольору. Зачіску їй зібрали в коси, які уклали красивими завитками на голові та переплели бузковими стрічками. На шиї ж її знайшла прихисток родинна прикраса - золоте кольє із фіолетовими коштовними каміннями, викладеними у формі сімейного герба - листка плющу. Руки дівчини прикрашали золоті фамільні перстні, які вказували на високий статус родини при дворі. Образ завершували м'які черевички на невеликих підборах у колір плаття.

****

Коли її зайшов провідати батько, то навіть просльозився.

- Ти так нагадуєш маму... Шкода, що вона не дожила до цих днів, - мовив він, обіймаючи доньку.

- Я впевнена, що її душа тут і вона пишається нами, - відповіла Дженет, обіймаючи його у відповідь. Однак глибоко всередині вона відчувала, що мама не хотіла б їй тої долі, яку дівчина мала зараз. Мати не дозволила б видати її за некоханого. Дженет не раз задавалась питанням, чому батько вирішив з нею так обійтись, адже свою дружину він обирав за покликом серця.

- Тату... І все ж... Чому? - таки зважилась спитати вона. - Це вже нічого не змінить, але я маю знати правду. Не вірю, що це лише тому, що так треба і тут будуть вигідні діти впливових родин.

- Люба Дженет, - важко зітхнув граф. - Краще бути тою, хто звикає до чоловіка з обов'язку, ніж потім розбиває своє серце, коли з ним щось стається. Я втратив свою любов і це настільки боляче, що я не бажаю тобі такої долі, - він поцілував її у чоло і покинув кімнату, нічого більше не сказавши.