Глава 12: Нечесна солодка згода

Ось і замаячив перед вершниками Картехогський ліс, здіймаючи до синього неба зелені стіни крон. Серце Дженет пропустило удар. Вона вже скоро побачить Тама і виговорить йому все! Так, звісно, це зовсім не радість, а злість її розпирає!

"Брехун! Як він міг мені сказати неправду, навіть заради мого захисту?! Я не потребую цього!" - Дженет пришвидшила коня, уявляючи, як дасть ляпаса цьому нахабі.

- Графине, повільніше! - наздогнав її Дан. - Вас несуть крила кохання, але тут не той випадок, коли варто поспішати.

- Яке ще кохання?! - обурилась дівчина. - Просто почуття провини.

- Звісно, - загадково посміхнувся Данкан.

Дженет же закотила очі догори. Хай думає, що хоче, зрештою. У неї нема часу про це турбуватися.

- Тримайся поруч, Дане, щоб мій оберіг і тебе сховав від фей, - зосереджено промовила через хвилин десять, коли ліс уже насунувся на них своїми тінями.

Оскільки Дан та Дженет рано виїхали із замку, то сонце ще не сягнуло зеніту і вогкий подих хащів виявився холоднішим, ніж можна було очікувати.

****

І знову це знайоме відчуття повернення додому... Щойно Дженет в'їхала на коні під зелений купол лісу, вона вдихнула на повні груди і посміхнулась, злізаючи із коня. Дан же, на відміну від неї, почувався незатишно і сторожко озирався по сторонах.

Дженет тим часом витягла із кишені випічку, взяту у трактирі, і вже звично принесла дар місцевим духам, прохаючи їх бути добрими до неї і вказати шлях до Тамлейна.

- І як ти збираєшся у цих гущавинах шукати спадкоємця Аграйлів?

- Ходімо, - покликала вона, помічаючи якесь сріблясте сяйво поміж дерев.

- Куди? - здивовано підвів брову Дан, дивлячись на Дженет.

- Просто довірся мені, - посміхнулася дівчина.

- Це якийсь жах. Ти говориш, як Адрія! А ще навіть не почала в неї вчитись! - видихнув Данкан, хитаючи головою.

- І після цих самих слів починається пригода, в якій ти завжди переживаєш за те, чи не занапастить себе твоя кохана жінка? - невинно кліпаючи очима, спитала Дженет.

- Що?! - ледве не вигукнув Данкан, та вчасно знизив тон. - Що ти таке...

- Побудь на моєму місці, - мситво посміхнулась юна хитрунка.

Данкан лише знову похитав головою, рушаючи слідом за Дженет.

- І не кривди Кет. Ти захоплений нею, але це не про любов. Твоє серце належить іншій, проте ти боїшся бути із нею, не приймаєш сил Адрії, бо вони стають стіною між вами. Але ще більше ти лякаєшся свого безсилля у спробах захистити її від того світу, з яким ти нічого не можеш зробити, світом, де вона не потребує твого захисту, а ще й сама здатна тебе прикрити - світом магії та фей, - видала дівчина на одному диханні, та таким буденним тоном, ніби щойно не вивернула його нутро найсокровеннішим назовні, зробивши цей ядучий надріз.

- Я... - Дан просто закляк на місці, не знаючи, що й казати.

- Просто припини недооцінювати її та себе, і все буде гаразд, - Дженет підхопила охоронця під руку і потягла за собою, тримаючи в центрі уваги сріблясте мерехтіння між кущів. - Якщо хтось запав тобі у серце, ніколи не втрачай шану досягти можливості бути поруч.

Останні слова дівчина мовила дуже рішуче, дивлячись уперед. І Дан їй повірив. Хіба ж не Дженет готова йти у чарівну жахливу ніч в обійми Картехогу заради Тамлейна? Він вже ні миті не сумнівався, що ці дві душі точно створені одна для одної. "Може, й мені не варто боятись почуттів?" - майнула думка.

- Я завжди знав, що ти розумна. Але щораз лякаєш мене глибиною думок, які не властиві юним графиням, - зітхнув Данкан, дозволяючи собі гірке посміювання.

- Життя бентежне, - відповіла Дженет і зненацька зупинилась.

- Чуєш? Ріка шумить! Ми майже у центрі Картехогського лісу!

- Сподіваюсь, твій талісман працює, - помітно напружився Дан. - А ти, я бачу, тут як удома, - відмітив він.

- Я десь так тут і почуваюсь. І тим важче мені буде завтра на фарсі на честь мого дня народження...

Дівчина злісно рушила на шум ріки. Данкан нічого не сказав, розуміючи, що слова тут зайві...

***

Ріка десь грайливо стрибала по камінню, а десь величним плесом розкидала води від берега до берега, повільно та поважно несучи їх у глиб лісу. Дженет вибігла з хащі на берег, Дан - за нею. Але коло ріки - ні душі, хоча Дженет ясно відчувала присутність Тамлейна. Дівчина хутко роззирнулася довкруж і посмішка осяяла її лице. Вона зрозуміла якимось глибоким відчуттям, що Тамлейн ховається. "Добре, що мій оберіг приховує мене лише від фей, а не тих, хто їм служить. Він помітив мене і встиг утекти, але далеко Страж лісу не піде, коли тут є чужинці, тому це мені лише на руку", - Дженет вийняла кинджал з чобота і рішуче попрямувала до найближчого дерева.

- Звідки він в тебе?! - округлив очі Данкан.

- Не питай. Просто стій тихо. Коли він з'явиться, не нападай на нього, щоб не сталося. Це - наказ графині, а не прохання друга.

- Дженет, трясця! - вилаявся Дан, а дівчина піднесла ніж до стовбура дерева...

****

Три нескінченно довгі проміжки між ударами серця чекала Дженет. І так, збоку сколихнулися, як і першого разу, тіні, а тепла знайома долоня, як і тоді, перехопила її зап'ястя.

- Ти, я бачу, ніяк не заспокоїшся, дівчино!

Данкан тихо присвиснув. Перед ним, тримаючи руку Дженет у своїй руці, стояв Тамлейн. Високий статний молодий лицар мав зелені очі, темно-каштанове хвилясте волосся до плечей, тонкі та чітко окреслені вуста, прямий ніс. Дійсно красень! Легкий обладунок, начищений до блиску, сидів на лицареві, мов вилитий по його стану. Руки та ноги закривали поручі та поножі відповідно. Обладунок прикрашали рослинні орнаменти, гравійовані явно дуже вмілим майстром. Коло правого стегна був приторочений меч у піхвах, прикрашених смарагдами.

- Я просив тебе сюди не приходити, - холодно кинув лицар Королеви, злісно дивлячись на Дженет.

- А я тобі вже казала, що дозволів твоїх не потребую! - тупнула ногою Дженет, вириваючи свою руку з його захвату. - Скажи мені одне єдине слово і я вшиюсь звідси!