Глава 8: Біль та рішучість

- Мені без неї нема життя,

Немає повітря у грудях.

На серці вага від брехні каяття,

Вона так властива людям.

Я вдячний чарівній країні Сід

За легкість буття та радість,

Але так бажаю на рідний поріг

Ступити одного разу.

Тепер я для іншої бард та орфей,

Бо є такі чари у світі

Які перевершать чаклунства всіх фей,

Міцніші за дуба віття.

Цю магію люди назвали любов,

Вона - найсильніша, далебі.

Якби тільки стрітися міг з нею знов,

Було б щастя більшим за небо.
 

Тамлейн доспівав свою нову баладу і прихилився спиною до дерева, відставивши лютню. Як же він хотів побачити Дженет хоча б ще один раз! Але розумів, що це неможливо і з усіх сил намагався виспівати свій біль та викреслити із пам'яті сині очі дівчини. Лицар постійно нагадував собі, що їй загрожує смерть, якщо вона повернеться сюди хоча би ще раз. Він майже не сумнівався, що Меб знає про ту зустріч і страшно переживав за долю Дженет.

- Будь ласка, не повертайся. Просто живи своє життя. Благаю... Я не хочу, щоб ти змарнувала його у безглуздій боротьбі за того, хто й так пропащий, - тихо мовив Там.

І як він не переконував себе, а зробити із дурним серцем нічого не міг - воно постійно чіплялося за ледве тліючий вогник надії, що він зможе звільнитися і бути із Дженет.

- Так справи не буде. Я мушу хоч щось зробити, щоб відволіктися. Чи то піти у всі тяжкі із феями на поляні? - зітхнув він, але одразу скривився. Хоч феї і вільні у стосунках, але не гоже використовувати інших жінок, аби забути ту, яку він бажає.

- Мій чесний Таме, я бачу, ти просто вбитий горем, - Меб, як завше, зявилась нізвідки і присіла поруч Тамлейна під дерево, поклавши голову йому на плече. Він уже звик до цього, тож навіть не сіпнувся.

- Що так доїдає серце твоє? Знову думи про дім? Чи, може, яка інша скалка? - улесливо поцікавилась Королева.

- Ви знаєте, що я вам не збрешу. І, мабуть, уже про все відомо вам, ваша високосте, - смиренно відповів Там.

- Тебе не здуриш, милий Таме. Знаю. І я засмучена, що якась смертна тобі так запала у серце і ти вважаєш її кращою за МЕНЕ - на останньому слові фея збрила наголос. - Але повір, від людей можна чекати лише бід.

Меб підвелась з його плеча та повернула його обличчя у свою сторону, утримуючи за підборіддя.

- Послухай, Таме, я люблю тебе. І не відпущу. Час все лікує. Після нашої шлюбної ночі, сповненої таких насолод, яких тобі жодна земна жінка не подарує, ти забудеш її. Просто потерпи...

Тамлейн відповів їй спокійним і навіть холодним поглядом. Корлева нахилилася вперед і торкнула його вуста своїми, але вперше Там не відповів їй так пристрасно, як завжди. До зустрічі із Дженет він справді вірив, що любов Меб врятує його від туги за домом та людьми. І чекав, коли зможе мати її, як жінку. Кожен раз, коли Королева його цілувала, він жадав лише її. Але тепер... Тепер він усвідомив, що ніби цілує лід...

- Ох. Таме-Таме. Бачу, справи погані. Дорогий мій, не хочу на тебе тиснути, але.... - Меб підвелася, поглянула кудись у далину, а потім скосила погляд на Тама, який теж хотів підвестись слідом, бо ж негоже сидіти у присутності жінки, та ще й королеви, але не встиг. Цей її погляд був такий, що буквально прикував його до дерева, знерухомивши. В очах Королеви вирувала темрява.

- Тамлейне Аграйл. Я попереджаю один раз - щойно побачу тебе коло цієї нахаби, вона не доживе до наступного ранку. Усвідомив?! - холодно-різко спитала вона лицаря.

- Так, ваша високосте, - нарешті зміг вимовити він, коли темрява в очах Меб змінилася звичною зеленню. Він швидко підвівся та одразу схилився у шанобливому поклоні

- Молодець, гарний хлопчик, - похвалила зневажливо, посміхнулася хижо та пішла геть.

Там дивився їй услід, поки шати її не розчинились посеред зелені Картехогських хащів. І лише тоді він зміг вирівняти дихання та заспокоїти трохи розбурхане серце...

****

Дженет влетіла у кухню вихором і заледве не врізалась у стіл. Вона примудрилася зупинитися за сантиметр від нього і не збити невдало поставлений на край графин, до якого перед цим прикладався придворний блазень Данкан. Але всі його звали просто Дан.

- Воу-воу, юна леді, що сталося?! - Дан одразу схопив графин та переставив його подалі від метушливої Дженет.

- Дан, ти мені потрібен. Ходімо до мене в кімнату, - одразу взяла бика за рога дівчина.

- Пробач, кохана Кейт, але здається, мене в тебе викрадає інша жінка, - пожартував він.

- Йди вже, старий лисе, - буркнула Кейт, весела моторна кухарка із рижим волоссям, зеленими очима та симпатичними веснівками на кирпатому акуратному носику. І хоч вважалася вже зрілою за мірками свого часу**, та все одно зберігала свіжість і красу.

І справді, Данкан, хоч і гарно зберігся, що називається, але перша сивина вже проступала у прядках волосся, а перші натяки на зморшки вже торкнули його лице, хоча був він ще нівроку чоловіком. Дженет завше думала, що Данкан з благородного роду. В нього були відточені манери, граційні рухи, вольові риси обличчя. Гарні сірі очі пильно та чіпко дивилися на світ, а каштанове волосся завжди було гарно укладене. Прямий ніс та чітко окреслені вуста робили його привабливим чоловіком, не зважаючи на те, що носив він одяг блазня. І як не старався виглядати простіше за незграбними рухами, його справжня сила та спритність видавали себе. Принаймні, для Дженет це було очевидно. Але дівчина ніколи не питала Дана, чому він став блазнем, адже навряд історія людини із благородним корінням, яка тепер блазнює при дворі графа, може бути такою, яку хочеться зайвий раз згадати чи, тим паче, розповісти.

- Так уже прямо і старий, - набурмосився Дан, нехотячи вилізаючи з-за столу.