Глава 7: Снобачення

На околиці Картехогського лісу Дженет злізла з коня і погладила його по щоці.

- Дякую тобі, друже. Повертайся до господаря, - мовила ніжно, притиснувшись лобом до його лоба.

Кінь примружив очі і форкнув, а потім розвернувся і зник у сутінках лісу. Сонце майже сіло, тож Дженет варто було поспішити до себе у кімнату. Вона хутко перебралась у плаття і туфлі, а камзол, чоботи, фляжку з водою та штани поклала в сумку, яку знову примостила у міжгіллі верби. Стилет же сховала за панчоху під плаття.

Пробравшись крізь дверцята у мурі, дівчина ледь не скрикнула: перед нею стояв, схрестивши руки, Рон.

- Леді Дженет, ви ризикуєте! - суворо мовив він. Вас всі обшукалися. Якщо батько дізнається, що ви весь день десь пропадали, нам всім буде непереливки.

- Я заснула коло верби, - мовила Дженет. - Пробачте, що всіх налякала.

- Ну добре. Зроблю вигляд, що повірив, - зітхнув Рон. - Про дверцята я теж знаю. Не бійтеся, нікому не скажу.

- Дякую, Роне, - привітно посміхнулася дівчина. Рон лиш зітхнув - ну що поробиш із юною господинею?..

****

Коли зібрались у залі замку на нараду з приводу поведінки майбутньої жінки когось із синів поважного роду, Дженет застосувала весь свій шарм, щоб вибачитись.

- Я шкодую, пані та панове, що так вийшло. Я сиділа під вербою коло замку, читала і заснула. Прошу вас не казати батькові. Це - мій останній тиждень свободи. Він обіцяв мені, що тиждень перед днем народження буде тільки мій, що мене звільнять від підготовки до заміжжя, від додаткових уроків із шиття, етикету і танців. Тож не судіть строго, - жалісливо мовила вона.

І це було правдою - така домовленість між нею та батьком існувала. Вся челядь пожаліла бідну дівчину, бо знали, яка вона свободолюбна і що для неї це все і справді дуже боляче - іти заміж за некоханого.

Після зібрання Дженет повернулася до кімнати і з полегшенням витягла стилет із панчохи. Вона сховала його між цеглин каміну (колись вона витягнула одну, щоб ховати там свої дитячі секрети) та знесилено впала на ліжко. За цей день в неї накопичилося стільки вражень, що необхідно було якось їх осягнути. Дівчина багато думала про Тома, Тамлейна, лицарів Королеви і те, як вони ними стають, як живуть там, у Країні Фей... З одного боку, вони живі і не виглядають геть скривдженими, але, схоже, що страждають. Сумують за домом?

Дженет незчулася, як заснула, і знову опинилася у лісі.

***

Дівчина йшла по стежці, залитій місячним сяйвом. Але їй не було страшно, хоча довкола шепотіли та зітхали нічні хащі Картехогу. Більше того, Дженет раптом чітко усвідомила, що це - сон.

- Цікаво, що я побачу, - мовила вона сама до себе.

Доріжка вивела її на поляну і, навіть усвідомлюючи, що це лише марення, Дженет притиснула руки до рота, щоб не закричати...

Між двох дерев буквально був розіп'ятий Том якимись тернистими в'юнкими рослинами. Ці терні повільно висмоктували з нього кров. Обличчя юнака здавалося блідішим за місяць. Він тихо стогнав, але вже не мав сил прийти до тями.

- Т-том... - прошепотіла Дженет, ковтаючи сльози. На непевних ногах вона рушила до нього.

Коли Дженет підійшла зовсім близько, він відкрив очі і глянув прямо на неї. В зіницях була лише суцільна темрява.

- Це ти винна, - хрипко видихнув він і знесилено звісив голову вниз.

- Спокійно. Це сон, Дженет, тебе залякують, - почала повторювати самій собі дівчина. - Це сон, сон, це неправда....

Поступово страшна ілюзія відступила і Дженет вже стояла на крутому схилі пагорба понад річкою.

- Ну, допустимо, ти змогла розгадати мій план, - почула вона холодний голос справа від себе. Дженет одразу зрозуміла, з ким має справу. Вона не сіпнулась, а повільно, із достоїнством леді, повернулася до жінки.

- Ваша високосте, - холодно мовила вона, але все ж зробила реверанс, як годилося за етикетом.

- О, бачу ти не пропаще дівчисько, хоч і дуже борзе, - зітхнула Меб.

Королева була надзвичайної краси жінка. Вона вражала своєю величчю та силою. Але Дженет було байдуже.

- То що ви мате до мене? - ще більш холодно запитала юна графиня.

- Ха-ха, підопічна Титанії виявилася непростою. Ну, цього варто було очікувати. Пробила мою ілюзію, а тепер аніскільки не виказує страху! - похвалила Меб, розсміявшись.

- Підопічна Титанії? - звела брову дівчина. - Цікавий поворот подій.

- А тобі, звісно, нічого не розповідав татусь? Біднятко моє, - награно співчутливо похитала головою Королева. - Ти ж у нас навіть не людина, а лісовий дух, який за договором між родом твоєї матері та Титанією мав народитися, щоб прожити життя людини заради розвитку та змін, - скривилась Меб.

Дженет мала би схвилювати ця інформація. Але натомість їй чомусь стало легше.

- Це багато пояснює: чому я відрізняюсь за характером від усіх "нормальних" дівчат шляхетних родів, чому швидко росла, чому в лісі мені добре, ніби я повертаюсь додому, і чому я так гостро стала відчувати близькість до природи після відвідин Картехогу, - замислено мовила Дженет. Вона поринула у роздуми і навіть забула, що говорить із самою Меб.

- Ти стоїш перед грізною Володаркою Фей, а поводишся так, ніби ми ведемо дружню філософську бесіду, - тепер настала черга Меб здивовано підняти брову.

- А хіба ми не маємо говорити спокійно? Не битися ж двом шляхетним жінкам, - знизала плечима Дженет.

- І то правда... - Меб зловила себе на думці, що ця мала мудра і таки здатна викликати симпатію.

- Що ж, я поважаю сильних духом та незалежних жінок. Я би взяла тебе під опіку за умови, що ти відмовишся від благословення Титанії.

- Якщо з її ласки я маю це життя, то не можу зрадити. Але дякую за пропозицію, - посміхнулась юна графиня.

Меб схилилась трохи вперед і підняла голову Дженет за підборіддя, зазираючи тій в очі.

- Розумію, чому Там втратив голову, подивившись у твої сині озера, - жінка відпустила дівчину і відійшла на крок.