Глава 6: Інкогніто та Вивірка

Все ж таки недаремно Дженет вчилась фехтуванню та обороні із ножем у Рона три роки. А також, з моменту, як вона увійшла до лісу, у ній ніби пробудилось щось таке тваринне, яке загострило її чуття. Навіть не замислюючись, дівчина спрямувала руку зі стилетом у бік загрози...

Лезо зустріло перешкоду. Щось тепле потрапило їй на кисть. "У разі небезпеки одразу розривай дистанцію з ворогом, щоб він не встиг вирвати ніж з твоїх рук", - пролунало в голові голосом Рона. Тендітною вивіркою Дженет відскочила на безпечну відстань. І лише тоді зрозуміла, що відбулось. Перед нею стояв вродливий юнак і притискав руку до пораненої щоки. В його очах читалось здивування. Велике та безкрайнє.

- Ой... - видихнула Дженет. Їй знадобилося багато мужності, щоб втримати ніж у руці і нагадати собі, що вона поранила ймовірного ворога і не час непритомніти, як розніженій фрейліні.

Така розгублена і беззахисна, але нашорошена й готова захищати своє життя зі стилетом у руці супроти воїна Королеви Фей, вона дивилася на Тама глибокими синіми очима, а він не міг відірвати погляд від них чи вимовити хоч слово. Юнак милувався сяйвом сонця на її пшеничному волоссі, її вустами, стиснутими у нитку, насупленими бровами. Так, вона вже взяла себе в руки і розгубленість змінилась рішучістю.

- Підійдеш до мене - дешево не дамся, - пообіцяла дівчина-вивірка. Голос її не тремтів, хоча було видно, як їй страшно. Тамлейн, живучи серед природи і будучи наділеним деякими здатностями завдяки Меб, тепер куди тонше відчував стан живих істот - як тварин, так і людей. В цій дівчині було щось і від тих, і від інших.

- Чому ти тут ходиш, дівчино? Та ще й квіти рвеш і дерева псуєш? Хто дозволив тобі? - нарешті оговтався Тамлейн. - Не боїшся потрапити в лапи хижому лицарю Королеви Фей?

- Це ти про себе? - презирливо скривила губки дівчина. - Скажімо так, не я стою тут із пораненою щокою. Теж мені бравий страшний лицар! Ще тебе я не питала, що мені робити по житті! Вистачає, що мене не питають вдома, за кого мені заміж йти! - розпалилася Дженет. І сама собі здивувалась, звідки ті сили та наглість взялися. "Куди мене несе?! Це ж лицар фей! Я навіть не знаю, на що він здатен?! Можливо, володіє магією!" - спробував був спинити її здоровий глузд, але де там. Язик її випередив, як і завжди.

А Тамлейн?.. Він раптом розсміявся. Щиро, тепло, відкрито. І сім дзвіночків на його поясі відповіли чарівливою мелодією.

- Пробач, юна діво. Такій, як ти, хоч весь цей ліс із квітами віддам! Доречі, тобі не так гарно пасує біла квітка. Краще - червона. - З цими словами Там зірвав із куща троянду та рушив до дівчини.

- Поправити другу щоку? - одразу підібралась вона.

- Ти так і на свого обранця будеш реагувати? - спокійно спитав юнак, щиро посміхаючись. - Я не скривджу тебе. Даю слово Чоловіка, - Там галантно вклонився.

Дженет повільно опустила стилет, дозволяючи йому підійти на відстань витягнутої руки і запропонувати їй троянду.

- Дякую... - Дженет знічено прийняла квітку і сховала в ній свій ніс, зоріючи понад пелюстками своїми синіми очима на лицаря.

- Тобі потрібно повернутися додому, тут небезпечно бути самою, - мовив Тамлейн.

- Ліс мені віддаси, додому проводиш. Хто ж так службу у Королеви несе? Не боїшся, що покарає тебе? - слушно зауважила дівчина.

- Яка ж ти гостра на язик, юна леді, - знову розсміявся хлопець. Він відняв руку від щоки і Дженет побачила, що кров іти перестала. "Доволі швидко... Його магія лісу захищає?" - припустила вона подумки.

- Якщо говорю я подібні речі, то означає, що не боюся. Вже гірш, як покарала, не скарає, - в голосі юнака промайнув прихований біль. І Дженет чомусь дуже гостро його відчула.

- Я думаю, що не варто ризикувати, - мовила дівчина і відчепила з поясу флягу, витягуючи з кишені хустину та змочуючи її водою. А потім вона підійшла до Тамлейна і обережно протерла поріз. - Пробач, будь ласка, - тихо мовила вона.

- Ти діяла правильно у цій ситуації, тож не вибачайся за захист свого життя... І скажи чесно, чи вартий я того, щоб псувати шовк твоєї хустини? - спитав юнак, перехоплюючи її руку. Він не хотів цього робити, але чомусь не втримався.

- Я сама вирішую, що робити. Казала ж! Чи ти забудькуватий? - насупилась вона, вириваючи руку.

- Пробач, мабуть краса твоя мене засліпила, - засміявся Тамлейн.

- Ти думаєш, я так от просто повірю у солодкі трелі лісового лицаря? - склала руки на грудях дівчина. Вона хоч і відчувала всім нутром, що він сказав правду про те, що не скривдить її, та все ж утримувалась від довіри.

- Ну так, звісно, хіба можуть потворні лицарі Королеви Меб бути шляхетними? - скривився співрозмовник.

- Я не це мала на увазі. Не пересмикуй, - дівчина різко відвернулась, ховаючи почервонілі щоки, але він встиг помітити, що вона ще чарівніша, коли соромиться.

- То що ти робиш тут, Дівчино-Вивірко? - спитав він.

- Мене звати Дженет. Я - донька графа Марча. І я прийшла шукати Тамлейна, - дівчина розвернулась і подивилася уважно на лицаря. - Може, ти - він? Або знаєш, де він дівся?

- Отакої! - вигукнув Там. Він так здивувався, що ледве не роззявив рота. Це було ще більш дивно, ніж швидка реакція кинджалу красуні на його появу.

- Що?! Ти його знаєш?! Кажи, будь ласка! - вигукнула Дженет.

- Ну, скажімо так, я зустрічав його, - нарешті спромігся Там на слова. "Дженет! Це ж та, що мала нареченою моєю бути! Це жарт у Меб такий?" - він вирішив не поспішати і прояснити ситуцаію.

- Розумієш... він мав бути на моєму п'ятнадцятому дні народження. Я дуже розлютилась, бо не хотіла, щоб мене сватали проти волі, показуючи, як тварину на ринку, і продаючи вигідніше... Ну це ж рід Аграйлів і все таке... Я зопалу вигукнула, що бачити його не бажаю і що краще б він зник... Я не хотіла, щоб з ним сталось щось погане, - дівчина мало не розплакалася і відчайдушно почала витирати очі рукавом.

- Ти думаєш, твоє бажання спричинило біду у моє... кхм, у житті Тамлейна? - здивовано підняв брови лицар, подавляючи бажання обійняти цю розгублену дитину, якою вона враз стала, втративши свій оборонний запал.